Як би я хотів, аби саме таким він і залишився навіки в моїй пам'яті, ще гордий, ще молодий, ще переможець у війні, ще не принижений пізнішими нестатками, голодом, фінінспекторами, податками, облігаціями, родинними непоправними трагедіями, а пізніше — і нездоров'ям, каліцтвом, смертю. Ще верхи, хай і на зрубові чужої хати.
Знову і знову вертаюся подумки до наших уявлень про час. Ось основа основ світовідчуття, світорозуміння, світобачення. А не всілякі там політичні, соціальні проблеми людського комашіння. Потік часу тонкий, мов лезо (приблизне, земне порівняння, бо насправді порівнювати нема з чим), перетинає Всесвіт. А може, навпаки, час нерухомий, схожий на велетенську греблю, крізь яку могутнім потоком, вишумовуючи, мчить усе живе і неживе, і моя книга — не про себе, і навіть не про своє покоління, хоч воно і заслуговує на літописця, а про відчуття нами часу. Так чи інакше, а нема учора і нема завтра, є лише оця ось невловима, нікому не підвладна мить, яку переживаємо. Усе інше — лише в нашій уяві, в нашій пам'яті. Благословенний той, хто здатен тіні, народжені в пам'яті, зафіксувати в слові, на полотні, в металі чи камені, у цьому — щастя творчості. Через те й переконуємо себе, що талант — від Бога, бо лише Богові підвладний час. В майбутньому — ще немає нічого, лише морок. В минулому — самі привиди, тіні, чорні, дотліваючі головешки, сліди вогняного валу, що зветься життям…
Щойно я побував у своєму селі, на батьківщині, де, як мовиться, мого пупа закопано. Усе, про що пишу, справді — лише в пам'яті моїй. Інший Хутір, інші люди на Хуторі, навіть лице землі — і те інше. Од розкішного батькового саду, де проминуло моє дитинство, скороминущим пам'ятником бовваніють у кінці городу дві яблуні, напівзасохлі, чорні, справді, ніби обпалені часом. Од гаю, в ярку, де я біля куща розквітлої шипшини готувався до іспитів за десятий клас, залишилася тільки канава, поросла бур'янищем. І тільки в кутку городу, у колишніх вишеньках, дві стрункі, юні тополі, що виросли з невмирущого, ніби вічного коріння. Ще в сорок шостому, ремонтуючи стару хату, батько спиляв тополю. Пагін відріс, викохався в крислате дерево, і його знову спиляли, коли мачуха з дочкою будували новий дім. На місці Ольжиної хатки біліє котедж, вимурований дачником. Сама Богулиха, виявляється, ще жива, але у притулкові для перестарілих. Довго лежала в лікарні, забирати з лікарні не було кому, син навідріз відмовився: "Не треба мені матка…" Ось сільрада і "притулила" Ольгу.
І рядки могил у вічній книзі землі.
Час зітре і їх, напише нові — шматок поля для нового кладовища уже обгороджено парканчиком. Ця гола, ще не записана сторінка найбільше вражає.
Навколо батькової могили піднявся високий вишняк: у куточку кладовища, де приблизно материна могила, розлогі осокори, що ронять жовте листя, мов сльози. Мої сльози, і більш нічиї, бо вже нема кому пам'ятати мою матір і жаліти за нею, окрім мене. Пишу ці рядки того дня і тої ж години, коли вона померла, — сорок вісім років тому.
Я приїхав у Петрушин з книгою пам'яті в душі і почувався людиною з того світу. Бо усе, про що я писав, пишу і писатиму — існує вже лише в мені.
Вертаючись до Києва машиною, я підібрав на околиці Чернігова жінку з Олишівки, де минула моя юність. І Олишівка досі живе в моїй пам'яті, але та, моя Олишівка, якою вона була сорок років тому. Коли жінка, яку я підвозив, ще й не народилася. Я називав імена та прізвища людей, які жили перед моїм внутрішнім зором, і чув у відповідь: нема, помер, померла. Навіть шовковиць у дворі редакції і тих давно нема, вони залишилися лише в моїх романах та повістях. Особливо пригнітила мене вістка про недавню смерть колгоспного агронома із сусіднього з Олишівкою села, Сашка Солов'я. Він працював тоді у районній сільгоспінспекції, ми дружили, водили по райцентру "козу", я до найменших дрібниць пам'ятаю його весілля із вродливою олишівською дівчиною Ніною, навіть що пили і їли на весіллі. Не один раз, ще працюючи в редакції, я гостював у їхній оселі, в Хрещатому.
— Удова уже Нінка, вдова…
Я ніби мандрував по сторінках своїх книг. На петрушинській вулиці до мене підійшов підстаркуватий, більмоокий дядько: "Ти, Володю, мене пам'ятаєш? Ми разом училися в школі, я — в четвертому класі, ти — у першому". Справді, у перші повоєнні роки класи були спарені, в одній кімнаті, з одним учителем. "Звичайно, пам'ятаю!.." — запевнив я. Але не пам'ятав. Його не було в моїх книгах. Той світ ніби віддзеркалився в моїх писаннях, і вже годі розібрати, що справжніше, реальніше: відображення в слові чи сама реальність, та, колишня…
Але сад справді був. І був Хлопчик у саду.
Вишні стояли довкола обійстя двома рядами з трьох боків, як солдати в строю, здається, такий стрій зветься каре, і кожна була схожа на іншу. Зате яблуні і груші мали своє, неповторне лице, свою особистість. Навіть яблуні одного сорту, — путинки, антонівки, пепінки — різнилися одна від одної запахом, смаком яблук, поставою стовбурів, візерунком гілля на тлі неба. Хлопчик щоранку вітався до них, мов до живих, і дерева відповідали на привітання. Яблуні жаліли Хлопчика, коли йому було зле, коли його зобижали дорослі чи діти, раділи його маленьким радощам. Яблуні приходили до нього в дитячі сни. І досі вони сняться мені, не сад, а кожна яблуня осібно, і досі я розмовляю з ними, як із живими, хоч більшості з них уже давно немає на світі, окрім двох напівзасохлих окоренків. Навіть пнів од них на городі не залишилося, коріння і те давно зотліло в землі. Побіля хати росли тільки три яблуні: пепінка, путинка і антонівка, та ще груша-дичка, просто задвіркового вікна, усі інші — в кінці городу, ближче до поля. І коли яблука та груші починали наливатися соком, батько лаштував у кінці городу курінь із сухих жердин, накритих торішньою соломою та сухим бур'яном. Долівку куреня він встеляв пахучим сіном, накошеним у вишеньках, де щоліта зеленіла рясна трава. Вночі сад стеріг батько, Хлопчик у курені — днював. Ці стиглі, літні дні, в самотині, наодинці із садом, під солодке гудіння бджіл і джмелів у конюшині, під солодкими яблунями, у сонячно жовтих ополонках гарбузового квіту по всьому городу, засадженому картоплею, під сонне шелестіння листя з вітерцем, що повіював із поля, під сполошне гупання яблук об суху серпневу землю…