— От, мать його, чи ж… повужчала, чи жисть послі з'їзду похудшала, штани спадають…
Вітер суспільних перемін недовго тривожив Петра Петровича. В один із своїх приїздів додому дізнався я, що Марія, Параска і Петро Петрович померли водночас. Підсліпкувата Параска зачерпнула разом із борошном стрихнину, яким у коморі труїли пацюків, напекла млинців… З усієї сім'ї Карусів порятувалася лише їхня дочка Віра Петрівна, моя вчителька, яка у ці дні була на педагогічних курсах у Чернігові. Невдовзі Віра Петрівна прийняла приймака, народила дочку. Чоловік її часто хворів, кілька років лежав паралізований. Залишившись вдовою, і Віра Петрівна якось недовго топтала ряст, переселилася до іншого світу. Декілька років обійстя Карусів стояло край поля чорною пусткою. Дочка Віри Петрівни, закінчивши інститут, працювала десь далеко і не з'являлася в селі. Нарешті хату Карусів купив заїжджий вірменин, який рятував своїх шістьох діток од війни у Карабасі…
А колгоспна кузня і господар її — Петро Петрович — досі у пам'яті моїй вдячній. Червоніє вогник, присипаний вугіллям, у чорному горені. Петро Петрович милостиво дозволяє мені взятися за слизьке довге руків'я ковальських міхів, я підстрибую, повисаю на ньому своїм худеньким тілом і повільно опускаюся вниз, на засипану жужелицею долівку. Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум'я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б'є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний "Робінзон Крузо". А може, ще й через те асоціюється він у пам'яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки "члена ВКП(б)", який умів упокорювати залізо…
І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп'ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича:
— Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…
Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. "Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку", — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного:
— Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі…
Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п'яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня.
А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум'я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м'ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві.
— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…