– Ти не сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.
– Що?
– А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?
– Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим...
Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.
– Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?
Мишка схилилася до трояндового куща.
– Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.
– І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!
Мишка крутнулася, перелякана й зла.
– Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.
– Ти набила Пеггі-Енн?
– Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона... ну, просто боягузка.
Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.
– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. [320]
– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.
– Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.
– Може, допомогти?
– Ні, спасибі. Я сама.
– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.
Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося – і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування – зроби те чи оте? Хтозна... Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?
Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.
П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: "П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один" – і замовк. Призначена годгпіа.
Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!
По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.
– Добрий вечір, люба. [321]
– Добрий вечір, Генрі.
Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.
Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.
– Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш. Дз-з-з.
– Що це? – запитав Генрі.
– Не знаю.
Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати – і не сказала. Смішно. Це нерви.
– Діти там нічого не накоять? – проказала вона. —Може, затіяли якусь небезпечну забаву?
– Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?
– Ніяких електричних приладів?
– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.
Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.
– Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. – Вона нервово засміялася.
Дзижчання поголоснішало.
– Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.
Вибух!
Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.
Пані Морріс відчайдушно закричала.
– Там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.
Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його
не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.
– На горищі! – кричала вона. – Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!
Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.
– Це не па горищі! – крикнув Генрі. – Це на подвір'ї!
– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!
Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його іі кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.
– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.
– Ти що, з глузду з'їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!
– Хай я з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут! [323]
– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!
– Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...
Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. "Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?"
У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.
– Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?
Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.
– Сюди! – кричить унизу Мишка.
– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?
– Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.— Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.
– Мамцю! – кличе Мишка. – Татку! Тиша.
– Де ви?
Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.
– Мамусю! – Непевне мовчання. – Татку! — Чекання, тиша.