— Згадайте, як жили ми до цього миру! — Брукс патетично махнув^руками. — Який був робочий день, які надурочні — з подвійною оплатою! Який сервіс! Журнали! Які видовища в кіно: детектив! кримінал! сенсація* Чотириста п'ятдесят найновіших видів криміналу екстра-кволіте! Це треба було створити!.. А секс! Світ не бачив таких видатків на секс! Шістдесят процентів фільмів ми зняли для вас у спальнях найпікантніших красунь.
— Иес, сер,— сказав Том Бедфорд, жуючи гумку і з цікавістю слухаючи свого боса.— Проте я хотів... якщо вже роботи немає, і ми тепер вільні... е-е... деякі запитання...
— Ніяких запитань! Це шпигуни, слов'яни і негри вигадують питання. Вони хапаються за будь-яку нашу помилку і вселяють вам страх перед війною! Брехня! — випалив Гаррі Пейн вивіреною скоромовкою... Цю скоромовку підхоплює Гаррі Вууд, і далі йде вже праворуч і ліворуч спарована синхронна промова:
— Сорок два проценти з вас до війни не годяться за станом здоров'я, плюс вісім процентів психічновільних, всього — п'ятдесят процентів. Це статистика, хлопці, ви вже повірте, і нехай який-небудь комуніст спробує її спростувати!
— Ми хотіли б, крім сексу, кримініалу й цієї статистики, трохи думок, сер...
— Думок?
Том. Иес, сер! Недавно мені доводилося чути один дуже огидний жарт, сер: буцімто мій мозок з усім його вмістом дорівнює мозкові чотирнадцятилітнього хлопчика, сер. І от тепер, коли я про це думаю, я починаю почувати себе ніяково, сер.
— О, йес! — почулися голоси з натовпу.— Нам би хотілося справжніх думок!
— Як у росіян, наприклад...— підтримав Тома його брат Марк.
— Дозволите, дозвольте... Що-о?!
— Я хотів дати запитання...
— Я бачу, яке в тебе запитання... Тебе вже завербували в шпигуни?!
— Сері Але ж запитань самих ще не було, будь вони прокляті,— сказав Том і, звівши брови, почав оглядатися на товаришів.— Білл, про що ми говорили? Про ці надурочні, про детектив і красунь у спальнях!
— Ей! Дивись, що робиться!
Рух у натовпі, гамір. Поліція в протигазових масках. Свист, рев моторів. Бандит з американського легіону прямує на Тома.
Затемнення.
— О-о! Приїхав благородний свідок! — В голосі Тома Анна почула гіркий сарказм.— Чув по радіо! Хе! Марк! Іди привітай сестру! Вона вже дістала підвищення в банді. Я не знаю тепер, як з нею розмовляти. Боюсь, у нас теж не вистачає лояльності... Дай води, жінко. Пити хочу.
Появився Марк. Він жив у автопричепі, тут же, за два кроки. Він ще не вгамував у собі гніву і з вигляду був цілком протилежний Томові. Анна зрозуміла: злидні обох братів — халупа одного й причеп другого, і бідні діти, й зажурені, похилі дружини,— якої зустрічі вона могла сподіватися?
— Тату, хто це тебе вдарив? — спитав семирічний Сем, помітивши в батька синяки. Четверо дітей обступили Тома.
— Це містер Трумен, Сем,— усміхнувся Том, витираючи обличчя.
— А хто він, цей містер, тату?
— Це головний боббі, Сем.
— Він дуже сильний, тату?
— Но. Не особливо сильний. Тільки він дуже боязкий.
— Він боїться тебе?
— О, та ще як боїться. Як тільки побачить мене, він місця собі не знаходить.
— Так боїться?
— По-моєму, повинен боятися.
— А за що він тебе побив?
— Ну, за багато чого,— сказав Том, беручи на руки найменшу дитину.— Мене треба годувати, роботу давати. Я не можу сидіти без роботи, Сем. Вже нічого купити не можна,— чим я вас годуватиму?
— Сьогодні я дещо зрозумів. Ми можемо мріяти про виробництво знарядь винищування.— Марк показує сестрі свій автопричеп з таким виглядом, наче він був прикутий до нього. — Війна — єдиний хліб наш насущний... будь вона проклята.
— Звичайно, вони дограються до того, що в нас тут вибухатимуть бомби, як у Гітлера.— Том обернувся в бік Марка й Анни.
— Я теж хочу кидати бомби, тату,— сказав Сем, що любив військові ігри.
— Ну, це тому, що ти нежонатий і в тебе немає дітей.
— Я можу оженитися потім.
— Так, але коли це буде. А в мене вже є жінка й діти. Крім того, в мене є совість, я дорослий, і в мене є держава й сором, я не можу хотіти такої війни, як Трумен і тьотя Анна.
— Але тьотя Анна теж не хоче війни. Вона боїться.
— От бачиш,— сказав Том і подивився в бік своєї любої сестри. Звичайно, вона не може хотіти війни, ця розумниця, славна Анна, і на суді, про який так багато трублять по радіо, вона не може стати на боці банди. Він прочитав у її очах одразу велику тривогу й клопіт. Як багато вона, мабуть, знає щонайцікавіших речей про життя: вона жила в Москві, бачила зовсім інший світ.
— Анно,— сказав він, усміхаючись до сестри, що підійшла, — скажи нам, ти завжди була розумніша за нас усіх... Я звертаюся до тебе за порадою...
— Том, я теж прийшла до тебе за порадою, і пораду я вже дістала...
— Так, Анно. Все, видно, правда, весь спосіб життя... Ти поспішаєш на цей суд?
— Так.
— Візьми мене з собою, Анно. Я не признаюся, що я брат. Я сховаюся ззаду в натовпі... Анно, я тебе прошу...
Зал, де відбувався суд над Армандом Хауордом і Сті-дом, звинувачених в антиамериканській діяльності, переповнений людьми до краю, і це не подобається суддям. Це нервує їх з кожним днем усе більше й більше. На довершення всього їм доповіли, що серед публіки присутні видатні учені й письменники, члени прогресивної асоціації. Дуже неприємно. Голова судової комісії Парнелл Томас ось уже п'ятий день не може впоратися з підсудними. Смішки й шепоти серед кореспондентів. Величезна більшість аудиторії явно на боці підсудних, котрі весь час тримаються з визивним спокоєм. Серед свідків — лікар Уїнчелл, кілька журналістів, що побували в Москві, й Анна Бедфорд.
На лаві підсудних Арманд Хауорд. Він схуд. Щось нове з'явилося в ньому. Він наче виріс за ці кілька днів. Гамір. Томас стукає судейським молотком.
— Перестаньте стукати. Ви можете не стукати молотком?— Хауорд дивиться на Томаса з неприхованим презирством.— Ви цілий тиждень чорните мене перед народом. Ви відмовляєтесь дозволити мені зробити заяву про мої права американського громадянина...
Т о м а с. Містер Хауорд, у ваших словах я весь час чую виклик: вам відомо, що буває з кожним, хто виявляє зневагу до комісії?
Хауорд. Так. Тільки даремно ви загрожуєте. Я не з лякливих.