– Як вона туго шнурується, – зауважила Лені, показуючи туди, де, на її думку, корсет уїдався в тіло. – Вона мені не подобається, вона незграбна і груба. Але, можливо, з вами вона приязна й мила, принаймні фото наводить на таку думку. Такі ставні, дужі дівчата часто нічого більше не вміють, як бути лагідними та приязними. Вона б пожертвувала собою задля вас?
– Ні, – відповів К., – вона і не лагідна, і не приязна і нічим не пожертвує задля мене. Але і я досі не вимагав від неї ні того, ні того. Ба, я навіть ніколи не придивлявся до фото так пильно, як ви.
– Отже, вона вам не дуже й дорога, – виснувала Лені, – і, крім того, ще й не ваша кохана.
– А я, проте, свого слова назад не забираю.
– Та навіть якщо тепер вона ваша кохана, – мовила Лені, – ви не дуже побиватиметесь, утративши її або взявши замість неї іншу дівчину, наприклад мене.
– Звісно, – засміявся К., – про це неважко здогадатись, але вона має велику перевагу перед вами: нічогісінько не знає про мій процес, а навіть якби й знала що-небудь, то не переймалася б тим. Вона б не намагалася схилити мене до поступливості.
– Хіба це перевага? – засумнівалась Лені. – Якщо жодних інших переваг вона не має, мені нема чого зневірятись. А чи є в неї якийсь фізичний ґандж?
– Фізичний ґандж? – перепитав К.
– Атож, – кивнула Лені, – я маю на увазі, скажімо, отакий невеличкий ґандж, ось подивіться. – Дівчина розчепірила середній і безіменний пальці правої руки, проте вони майже до самої пучки коротшого пальця були з'єднані сполучною шкірною перетинкою. В темряві К. не добачив зразу, що йому хочуть показати, тож дівчина взяла його руку, щоб він міг намацати.
– Яка примха природи! – здивувався К. і додав, побачивши всю кисть: – І яка мила рученька!
Лені аж запишалась, коли К., дивуючись, то розводив її два пальці, то знову зводив докупи, аж поки нарешті легенько поцілував їх і відпустив.
– Ох, – одразу скрикнула дівчина, – ви поцілували мене! – Похапцем, розтуливши вуста, вона обплела К. ногами. К. мов очманілий видивлявся на неї, тепер, коли вона була так близько, він відчув, як гостро й подразливо, наче перець, тхне її тіло, вона взяла його голову в свої руки, схилилась над ним і кусала та цілувала йому шию аж до волосся.
– Ви вже взяли собі іншу, – скрикувала вона від часу до часу, – дивіться, у вас тепер інша дівчина! – Її коліна сповзли, стиха зойкнувши, вона майже впала на килим, К. обняв її, аби втримати, і дівчина притягла його до себе. – Тепер ти вже мій! – проказала вона.
– Ось ключ від квартири, приходь, коли хочеш, – були її останні слова, і ще один, даний навмання поцілунок дістався, коли К. уже виходив, йому в спину. Опинившись на вулиці, К. побачив, що сіється дрібний дощик, він хотів був вийти на середину вулиці, щоб, можливо, ще побачити Лені у вікні, аж наскочив на авто; машина чекала під будинком і через власну розвіяність він її не помітив, а дядько схопив його за руки і пхнув до дверей, неначе наміряючись прибити до них.
– Юначе, – загорлав він, – як ти міг скоїти таке! Ти страшенно зашкодив своїй справі, що от-от мала повернути в кращий бік. Ти втік із тією малою бруднющою потіпахою, яка до того ж, напевне, спить з адвокатом, і пропадав цілу годину. Ти навіть не вигадував причини, не ховався, ні, ти не криючись вибіг до неї і залишився там, а ми тим часом сиділи в кімнаті: дядько, що старається задля тебе, адвокат, що мав схилитись на твій бік, а надто начальник канцелярії, той величний пан, що на теперішній стадії розгляду визначає в твоїй справі геть усе. Ми хотіли порадитись, як можна допомогти тобі, я мав обережно підготувати адвоката, той – начальника канцелярії, і ти мав усі причини принаймні підтримати мене. Замість цього ти подався геть. Невдовзі твою відсутність годі було приховати, але то люди чемні та люб'язні, вони й не згадували про тебе, бо щадили мене, проте зрештою навіть їм увірвався всякий терпець, а оскільки говорити про твою справу не було змоги, вони замовкли. Ми, певне, з кільканадцять хвилин мовчки сиділи й слухали, коли ти нарешті з'явишся. Та все марно. Зрештою начальник канцелярії підвівся, бо вже й так засидівся набагато довше, ніж попервах намірявся, попрощався з нами, вочевидь поспівчував мені, хоч і не міг нічим зарадити, з хвилину, виявляючи якусь незбагненну люб'язність, іще постояв коло дверей, а потім пішов. Я, звичайно, зрадів, коли він нарешті забрався, бо в його присутності я вже не мав чим дихати. Але на хворого адвоката він вплинув іще дужче, бідолаха навіть слова не міг зронити, коли я прощався з ним. Ти, мабуть, спричинився до його цілковитої руїни, отже, й прискорив смерть чоловіка, що мав клопотатися за тебе. А я, твій дядько, стояв отут під дощем, – ось помацай, я змок до рубця, – цілу годину і моє серце аж репало з розпуки.
Розділ 7
Адвокат. Фабрикант. Художник
Одного зимового ранку – надворі сипав сніг і день видавався каламутним – К. сидів у своєму кабінеті і, попри ранню пору, почувався вже вкрай знесиленим. Аби заховатися принаймні від нижчих службовців, К. звелів служникові нікого не пускати, бо в нього дуже пильна робота. Та замість працювати К. розвернувся на стільці, неквапом повідсовував усе на столі вбік і, навіть не усвідомивши своїх дій, поклав на стіл випростану руку, схилив голову на плече й заціпенів.
Думки про процес уже ніколи не полишали К. Йому часто спадало на гадку, чи не було б для нього краще взяти й скласти захисну промову і подати її до правосуддя. До неї він збирався долучити коротенький життєпис, а після кожної більш-менш важливої події мав намір подавати докладні пояснення, чому він поводився саме так і чи схвалює він чи засуджує зі своїх теперішніх позицій свою тодішню поведінку, які в нього є підстави її засуджувати або схвалювати. Переваги такої захисної промови над звичайним судовим захистом, яким опікується, хай там що, аж ніяк не бездоганний адвокат, були безперечні. К. узагалі не розумів, що робив адвокат. А втім, робив, мабуть, небагато, бо вже місяць не викликав його до себе, та й під час жодної з попередніх розмов у К. не з'являлось враження, ніби той чоловік чогось доб'ється для нього. Передусім адвокат майже ні про що його не розпитував. А тут було про що розпитати. Запитання в цій справі – найголовніше. К. здавалося, неначе він сам може скласти всі необхідні запитання. Натомість адвокат замість запитувати щось розповідав або мовчки сидів навпроти нього, перехилявся, мабуть, трохи недочуваючи, через стіл, смикав себе за пасмо в бороді й поглядав на килим, можливо, саме на те місце, де К. лежав з Лені. Вряди-годи адвокат, немов звертаючись до дитини, виголошував якісь пусті застороги, такі ж безвартісні, як і довжелезні промови, що їх, як уявляв собі К., врешті решт не буде чим оплачувати. Після того як К., на його думку, начебто був уже досить заляканий, адвокат, звичайно, заходжувався знову трохи підносити йому дух. Таких процесів, розповідав він, на його віку траплялося чимало, і він їх повністю або почасти вигравав. Ті процеси, дарма що насправді й не були такі тяжкі, як цей, на перший погляд видавались іще безнадійніші. Список таких процесів лежить у нього в шухляді, – адвокат ляскав рукою по якійсь шухляді, – проте їхні матеріали він, на жаль, показати не може, бо йдеться про службові таємниці. А проте, зрозуміла річ, величезний досвід, що його набув адвокат під час тих процесів, мав тепер придатися К. Адвокат, звичайно, відразу взявся до роботи і вже майже впорався зі вступною заявою. Вона була надзвичайно важлива, бо перше враження, що його справить захист, часто визначає весь хід судового процесу. На жаль, і адвокат був змушений звернути на це увагу К., інколи трапляється, що на суді взагалі не зачитують вступної заяви. Її просто підшивають до паперів і вказують, що на перших етапах допит та спостереження звинувачених набагато важливіші за будь-які писані документи. Та коли прохач надто вже настирливий, можуть докинути, що перед остаточною ухвалою, тільки-но зібрано весь матеріал, розглядатимуть, звичайно, як додаток усі документи, тобто й оцю першу заяву. На превеликий жаль, здебільшого це неправда, найчастіше ту заяву кудись запхнуть, а то й геть загублять, і навіть коли вона збережеться до самого кінця, її, – а втім, адвокат знає про це лише з чуток, – навряд чи й читають. Отже, ситуація дуже прикра, але почасти її можна виправдати. Нехай К. ніколи не забуває, що судові засідання закриті від громадськості, проте, якщо суд визнає таку необхідність, можуть бути й відкриті, – хай там як, закон не зобов'язує до відкритих слухань. Через те й судові документи, передусім обвинувальний висновок, неприступні для звинуваченого та його захисників, отже, загалом невідомо або принаймні відомо дуже мало, проти чого має бути спрямована перша заява, тому в ній, власне, лише випадково можуть міститися твердження, що мають якесь значення для справи. Справді слушні й арґументовані заяви можна успішно складати тільки згодом, коли під час допиту звинуваченого окремі пункти обвинувачення та підстави для них набувають певної ясності і про них уже можна здогадатись. Звичайно, за таких обставин сторона захисту опиняється в дуже несприятливому й важкому становищі. Але на те є певні причини. Закон, власне, про захист нічого не каже, він його лише терпить, і саме про те, чи в тих або тих рядках закону можна добачити стерпне ставлення до судового захисту, й точиться суперечка. А загалом нема й адвокатів, яких визнавало б правосуддя, всі, хто виступає на судах як адвокати, – по суті, лише нікчемні писарчуки. Таке ставлення, звичайно, принижує всю адвокатську верству, і якби К. пішов наступного разу до канцелярії суду, то міг би, щоб бодай раз побачити все на власні очі, зазирнути й до адвокатської кімнати. Він, напевне, злякався б гурту, що збирається там. Уже сама відведена їм тісна, низька комірчина свідчила про зневагу правосуддя до тих людців. Світло потрапляло до комірчини лише через вузеньке віконечко, і воно містилось так високо, що коли хто хотів визирнути, дарма що дим від майже поряд розміщеного комина виїдав очі і кіптявою вкривав обличчя, то мусив шукати першого-ліпшого колеґу, щоб той узяв його на плечі. В підлозі тієї комірчини, – це лише ще один приклад жалюгідного становища адвокатів, – і то вже понад рік, була дірка, хоча й не така велика, щоб провалилась людина, але досить широка, щоб туди шугнула одразу ціла нога. Адвокатська комірчина містилась на другому поверсі горища, тож коли хто провалювавсь, нога звисала зі стелі першого поверху, і якраз у тому коридорі, де чекали клієнти. Сказати, що в адвокатських колах таке становище вважали за ганебне, означає нічого не сказати. Скарги на начальство не мали ані найменшого успіху, а до того ж адвокатам найсуворіше заборонено щось поправляти чи лагодити в кімнаті власним коштом. Проте навіть для такого ставлення до адвокатів були певні причини. Захисників якомога намагалися спекатись, увесь тягар судового захисту мав припадати на самих звинувачених. Це твердження, зрештою, досить слушне, але не було б тяжчої помилки, якби з нього висновували, буцімто за цієї системи правосуддя адвокати зовсім не потрібні звинуваченим. Навпаки, за жодної іншої системи в них немає такої нагальної потреби. Адже судовий процес загалом закритий не тільки від громадськості, а й від звинувачених. Закритий, звичайно, тільки можливою мірою, а можливості тут дуже й дуже широкі. Власне, звинуваченому навіть не дозволяють зазирати до судових паперів, а на основі самих судових слухань здогадатися про зміст пов'язаних із ними документів украй важко, надто для звинуваченого, що хвилюється і має в голові купу всілякого клопоту, який не дає йому зосередитись. Отут і починається робота судового захисту. Щоправда, на слуханнях адвокатам узагалі не можна бути присутніми, отже, вони змушені одразу після слухань, якщо можна, ще в дверях зали судових засідань, розпитувати звинувачених про слухання, і ті дуже часто дають їм навдивовижу плутані пояснення, з яких і треба вибрати щось придатне для захисту. Але головне не це, таким чином однаково багато не довідаєшся, хоча, звичайно, тут, як і всюди, кмітливий дізнається більше за решту. Головне – це все-таки особисті зв'язки адвоката, саме вони визначають ефективність захисту. Проте К. вже на власному досвіді пересвідчився, що найнижчим ланкам правосуддя далеко до досконалості, наявність службовців, що нехтують свій обов'язок і беруть хабарі, пояснює, чому в суворій послідовності судових процедур інколи з'являються прогалини. В ті прогалини й намагається втиснутись більшість адвокатів, тут уже треба давати хабарі й підслухати, інколи, надто за давніших часів, траплялися навіть випадки викрадання документів. Тут годі заперечити, таким способом можна, на перший погляд, несподівано здобути напрочуд сприятливі для звинуваченого дані, через те й так пишається та адвокатська дрібнота і приваблює нову клієнтуру, проте на дальшому ході процесу такий успіх не позначається ніяк, а часом може навіть зашкодити. Справжню вартість мають лише поважні особисті взаємини, і то з високими судовиками, що під ними, звичайно, слід розуміти тільки вищих службовців найнижчих ешелонів правосуддя. Отже, тільки завдяки їм можна вплинути на хід процесу, і цей вплив, навіть якщо спершу непомітний, згодом стає дедалі більшим. На таке, звісно, спромагаються лише нечисленні адвокати, і тут К. надзвичайно пощастило з вибором. Можливо, всього один, може, два адвокати могли похвалитись такими зв'язками, як доктор Гулд. Проте ці адвокати не переймались отим гуртом колеґ в адвокатській кімнаті і не мали з ними нічого спільного. Натомість мали дуже тісні зв'язки з судовиками. Але докторові Гулду аж ніяк не було потреби самому ходити до суду, чекати в передпокоях слідчих, може, ті колись таки з'являться, і, залежно від того, який у них настрій, досягати здебільшого тільки позірного успіху, а то не мати навіть такого. Ні, К. бачив на власні очі, як судовики, і то з досить високих ешелонів, самі приходять до Гулда, охоче дають довідки, ясні й до-кладні або принаймні такі, що їх можна зрозуміти, обговорюють дальший хід процесу; інколи їх навіть можна в чомусь переконати, і вони радо засвоюють нові погляди. А втім, у цьому останньому аспекті на них не можна занадто покладатись: твердо заявивши про свій намір висловити нові, прихильні до звинуваченого міркування, вони подаються простісінько до своїх канцелярій і наступного дня можуть оголосити в суді постанову геть протилежного змісту, трактуючи, либонь, звинуваченого з іще більшою невблаганністю, ніж намірялися ще до того, як запевнили, буцімто цілковито зреклися своїх попередніх поглядів. І на те вже нема ніякої ради, бо сказане віч-на-віч – це лише розмова віч-на-віч двох людей, від якої годі сподіватись жодних публічних наслідків, навіть коли й сам адвокат не намагався зберегти прихильність панів суддів. З другого боку, не менш слушно, що судовики підтримують стосунки з адвокатами, – звичайно, тільки з тямущими адвокатами, – аж ніяк не з гуманних чи то дружніх почуттів, – певною мірою вони змушені спілкуватися з ними. Тут якраз проступає одна з вад правосуддя, що з самого початку утверджувало таємне судочинство. Судовики нітрохи не пов'язані з народом, і хоч звичайні, пересічні процеси вони провадять добре, і ті процеси йдуть майже самі собою, лише подеколи потребуючи принагідного поштовху, – в найпростіших випадках, так само як і в найскладніших, судовики часто безпорадні: адже змушені ненастанно, день і ніч утверджувати закон, вони вже не розуміють справжнього сенсу людських взаємин і через те в таких ситуаціях ні в чому не спроможні розібратись. Отоді вони йдуть за порадою до адвокатів, а за ними плентається служник із документами, що доти були такі таємні. В цьому вікні можна було побачити не одного судовика, що його саме тут якнайменше сподівалися бачити, і він майже безтурботно споглядав собі вулицю, тим часом як адвокат за столом вивчав папери, аби дати йому якусь добру пораду. Зрештою, саме при таких-от нагодах можна пересвідчитись, із якою поважністю ставляться судовики до свого фаху і як унаслідок перешкод, природи яких вони не спромагалися збагнути, їх охоплює розпач. Становище суддів нелегке, тож не треба їх кривдити й казати, мовляв, їм зовсім неважко. Число ієрархічних щаблів та кількість інстанцій правосуддя безкінечні, і навіть утаємничені не знають їм ліку. Розгляд справи в різних судових палатах загалом зостається таємницею навіть для нижчих судовців, на певному етапі вони беруть участь у розгляді, проте за дальшим ходом процесу навіть не можуть простежити як слід, тож судова справа потрапляє до їхньої судової ланки, а вони часто й не знають, звідки вона прийшла; справа йде потім далі, а їм несила довідатись, куди саме. Отже, ця судова дрібнота навіть не має змоги вивчити окремі стадії процесу і виснувати, яким буде остаточний вирок та його причини. Їй можна працювати лише на коротенькому етапі розгляду судової справи, закон забороняє їй знати весь хід і подробиці процесу, тож про дальший його розвиток, тобто й про результати своєї праці, вона часто знає ще менше, ніж адвокат, що, як правило, спілкується з обвинуваченим майже до кінця процесу. Отже, й у цій ситуації судовики можуть дізнатись від адвоката чимало вартісного. Але К., збагнувши цю судову машинерію, все-таки дивувався, чому судовики такі дратливі, інколи – в цьому міг пересвідчитися кожен – вони ображали й принижували підсудних. Судовики геть усі дратливі, навіть коли здається, ніби вони спокійні. І, звичайно, адвокатська дрібнота мала від цього чимало лиха. Розповідали, наприклад, таку історію, яка дуже скидається на правду. Один літній судовик, добрий і спокійний чоловік, день і ніч невідступно вивчав якусь складну судову справу, ще дужче заплутану заявами адвоката, і той судовик був справді працьовитий, у роботі він не мав собі рівні. Під ранок після цілодобової і, мабуть, не дуже плідної праці він подався до вхідних дверей, влаштував за ними засідку і кожного адвоката, що хотів зайти до канцелярії, скидав зі сходів. Адвокати зібралися внизу перед сходами й радилися, що їм робити. З одного боку, вони, власне, не мали права вимагати, щоб їх пустили, і через те навряд чи могли вдатись до законних дій проти того судовика, тож мусили, як уже сказано, стерегтись, аби не розгнівити всіх працівників апарату. З другого боку, кожен день, проведений не в суді, вони вважали за втрачений, отже, для них було дуже важливо пройти до канцелярії. Нарешті всі погодились на тому, що їм треба втомити літню людину. Раз по раз вони посилали адвоката, що збігав сходами нагору, а тоді, чинячи якнайзапекліший, але пасивний опір, давав скинути себе вниз, де його ловили колеґи. Така боротьба тривала десь годину, потім літній добродій, і так уже виснажений нічною роботою, остаточно знесилився і знову пішов до свого кабінету. Адвокати внизу спершу не йняли віри і послали одного на розвідки, він мав подивитися, чи справді немає нікого за дверима. Зрештою всі зайшли і навряд чи хто з них зважився нарікати. Бо адвокати – таке їхнє ставлення бодай почасти зрозуміла б і дитина – навіть гадки не мають хоч трохи вдосконалити роботу правосуддя і зберегти ті вдосконалення, натомість – і це вельми прикметно – майже кожен звинувачений, навіть простакуватий й неосвічений, тільки-но ставши об'єктом судового процесу, починає думати про вдосконалення і марнує на такі думки час та силу, які можна було б використати набагато краще. Бо єдина правильна поведінка в тій ситуації – змиритися з наявними обставинами. Навіть якби була змога змінити на краще окремі елементи, – вірити в таке просто безглуздо, – то в найкращому разі можна було б досягти чогось тільки для майбутніх процесів, завдавши собі при цьому непоправної шкоди, бо підсудний став би об'єктом пильної уваги з боку мстивих судовиків. Нізащо не слід привертати до себе уваги! Треба поводитись тихо, навіть якщо це суперечить усякому глуздові! Спробуйте зрозуміти, що цей великий механізм правосуддя певною мірою завжди перебуває в стані неперервної зміни і що людина, самостійно змінивши щось у ньому, сама вибиває собі ґрунт з-під ніг і може навіть упасти, тим часом як великий механізм, реагуючи на те невеличке порушення, десь в іншому місці – адже все взаємопов'язане – дуже легко знаходить собі заміну й зостається без змін, якщо не стане – а така ймовірність дуже висока – ще закритішим, пильнішим, могутнішим і лихішим. Тож ліпше не заважати адвокатам, а полишити їм усю роботу. Докори дають небагато користі, надто коли не можна виразно показати всю важливість пов'язаних із ними причин, але все-таки не можна не згадати, якою великою мірою зашкодив собі К. своїм ставленням до начальника канцелярії. Цього впливового чоловіка вже майже можна викреслити зі списку тих, хто міг чимсь зарадити К. Навіть побіжні згадки про процес він зумисне пускав повз вуха. А в багатьох аспектах судовики мов діти. Часто від безневинних дій – шкода, що поведінку К. годі назвати безневинною – вони почувалися такими ображеними, що навіть припиняли розмовляти з найкращими друзями, відвертались від них, коли їм траплялося зустрітись, і в усьому намагалися протидіяти їм. Проте згодом цілком несподівано й без ніяких причин вони собі дозволяють засміятись, почувши невеличкий жарт, на який друзі зважились тільки тому, що все видавалося безнадійним, і примирюються. Отже, спілкуватися з ними водночас і важко, і легко, а дотримуватись певних принципів не конче. Інколи аж дивуєшся, що, розглядаючи судову справу, пересічна людина спроможна так багато розуміти і працювати з таким незмінним успіхом. Проте настають і тяжкі часи, коли ніхто, як здається, не має щонайменшого успіху, і тоді виникає враження, що добре закінчуються лише ті процеси, яким спочатку судилося мати добрий кінець, байдуже, буде якась допомога чи ні, натомість інші зостаються програними попри всякі сприяння та намагання, всі невеличкі начебто здобутки, з приводу яких було стільки радощів. Отож зникає впевненість і вже не зважуєшся заперечувати, почувши деякі запитання, тоді як при процесах, які закінчуються добре, саме до таких запитань удаються, щоб завести слідство на манівці. Але навіть у цьому криється своєрідна самовпевненість, хоча це вже єдине, що тоді зостається. Такі оказії – звичайно, це тільки оказії, не більше, – найчастіше трапляються з адвокатами тоді, коли їх раптом не допускають до процесу, який вони досить довго й задовільно провадили. Це найприкріше, що може спіткати адвоката. Але його усувають від процесу не через звинуваченого, такого не трапляється ніколи, звинувачений, отримавши певного адвоката, мусить завжди співпрацювати з ним. Як узагалі звинувачений може захищатися сам, якщо він уже звернувся по допомогу? Такого теж ніколи не стається, зате часом трапляється, що процес повертає в той бік, куди адвокатові вже не можна. Тоді процес, звинуваченого і таке інше дуже легко відбирають у адвоката, і вже не зараджують навіть найтісніші зв'язки з судовиками, що й самі не знають нічогісінько. Процес тоді опиняється на тому етапі, коли звинуваченому вже нічим не можна допомогти, коли справу розглядають недоступні судові палати, коли навіть адвокат уже не може доступитись до свого клієнта. Одного дня адвокат може повернутися додому і побачити на своєму столі всі ті численні заяви, які він так ревно складав, маючи щонайкращі надії на успіх захисту, їх повернули назад, бо на новому етапі судового розгляду вони стали вже непотрібні, обернулись на безвартісні клаптики паперу. Але й тоді процес іще не конче вважати за програний, він не програний, принаймні для такого припущення нема жодної вагомої підстави, просто людина нічого не знає про процес і вже не дізнається ніколи. На щастя, такі випадки – винятки, і навіть якщо процесові К. судилося стати таким винятком, поки що йому ой як далеко до того останнього етапу. Отже, адвокат матиме тим часом не одну нагоду успішно провадити захист, і він таки скористається ними, тут К. може не сумніватись. Вступної заяви, як уже сказано, адвокат іще не подав, але з нею можна не квапитись, набагато важливіше – провести попередні розмови з визначними судовиками, а вони вже відбулися. Але, слід признатись одверто, з різним ступенем успіху. Проте тепер краще не розповідати К. жодних по-дробиць, бо вони можуть неґативно на нього вплинути, виповнивши душу надміру радісними надіями або ж нагнавши на нього завеликого страху, треба лише сповістити, що дехто висловлювавсь дуже прихильно, виявивши бажання допомогти, натомість дехто був не такий прихильний, але й без їхньої допомоги аж ніяк не можна. Одне слово, наслідки загалом утішні, проте не слід робити далекосяжних висновків, бо всі попередні переговори починаються саме так і лише дальший розвиток подій виявляє їхню справжню вартість. В усякому разі ще нічого не втрачено, і якщо попри всі зусилля ще не пощастило прихилити начальника канцелярії, – а тут уже всіляких способів добирали, – то загалом, як кажуть хірурги, рана чиста і дальших наслідків можна чекати без тривоги.