– Скажи спершу про мене, – відповів К. Він був сердитий, бо попервах намірявся докладно обговорити з Лені свою справу, надто оту сумнівну відмову від адвоката, а згодом, у присутності купця, в нього зникло всяке бажання. Але тепер його справа видалася йому вкрай важливою, тут, може, у великій пригоді стане навіть порада цього крамарчука, тож К. гукнув назад Лені, що вже вийшла до коридору:
– Занеси йому спершу суп, перед розмовою зі мною йому треба підкріпитись.
– Ви теж адвокатів клієнт, – тихо, немов стверджуючи, мовив у своєму закутку купець. Проте відповідь була неласкава.
– А вам яке діло? – визвірився К.
– Угамуйся трохи, – попросила Лені. – Отже, я понесу йому суп, – казала вона далі, наливаючи тарілку. – Хоч би він не заснув одразу, їжа миттю наганяє на нього сон.
– Що ж, від того, що я йому скажу, він не скоро засне, – впевнено мовив К., щоразу намагаючись натякнути, що розмовлятиме з адвокатом про щось дуже важливе, він хотів, щоб Лені запитала, про що саме, а вже тоді він попросить у неї поради. Але дівчина тільки точно виконувала його висловлені накази. Проходячи з супом біля К., вона зумисне штовхнула його легенько й зашепотіла:
– Коли він з'їсть суп, я притьмом доповім про тебе, щоб ти якнайшвидше прийшов до мене.
– Та йди вже, йди, – буркнув К.
– Будь трохи ласкавіший, – дорікнула Лені і в дверях іще раз обернулася до К.
К. проводжав її очима: хоча він остаточно постановив, що від адвоката слід відмовитись, було б усе-таки краще, якби спершу трапилась нагода поговорити про те з Лені. Вона навряд чи має достатнє уявлення про всі подробиці його процесу і, певне, відраджуватиме його, але якби, наприклад, К. іще й цього разу утримався од відмови, то б і далі жив серед сумнівів та неспокою, а згодом все ж таки був би змушений реалізувати свій намір, бо не матиме куди дітись. Отже, що раніше він відмовиться, то менше собі нашкодить. А зрештою, може, й купець щось розповість йому.
К. обернувся, тільки-но помітивши, що купець наміряється встати.
– Сидіть, – звелів йому К. і присунув ближче свого стільця. – А ви вже давно працюєте з цим адвокатом? – запитав він.
– Так, – відповів купець, – я дуже давній його клієнт.
– Скільки років він захищає ваші інтереси? – запитав К.
– Я не знаю, що ви маєте на увазі, – мовив купець. – В усіх юридичних питаннях, пов'язаних із торгівлею, – я торгую зерном, – адвокат захищає мої інтереси відколи я взявся торгувати, отже, десь років двадцять, а в моєму процесі, на який ви, мабуть, натякали, він допомагає мені з самого початку, тобто майже п'ять років. Та ні, понад п'ять років, – додав він, дістаючи старого гаманця, – я тут усе записую, якщо хочете, назву вам точну дату. Дуже важко пам'ятати геть про все. Мій процес, певне, триває набагато довше, бо почався невдовзі після смерті моєї дружини, отже, йому вже понад п'ять з половиною років.
К. присунувся ближче.
– Адвокат провадить іще й звичайні юридичні справи? – запитав він. Таке поєднання правосуддя і звичайної юриспруденції видалося йому напрочуд заспокійливим.
– Атож, – відповів купець і заговорив пошепки: – Навіть кажуть, що в звичайних юридичних справах він набагато тямущіший, ніж у тих. – Але, здається, купець одразу пошкодував про сказане, бо поклав одну руку на плече К. і попросив: – Благаю, не викажіть мене.
К. заспокійливо ляснув його по стегну:
– Ні, я не викажчик.
– Він мстивий, – розповідав далі купець.
– Але такому вірному клієнтові він, звісно, нічого не заподіє, – мовив К.
– І не кажіть, – бідкався купець, – коли він розгніваний, йому байдуже, до того ж я, власне, не вірний йому.
– А це ж чого?
– А вам можна довіритись? – із сумнівом подивився на К. купець.
– Гадаю, що можна, – відповів К.
– Що ж, коли я почасти вам довірюся, то й ви повинні розповісти мені якусь таємницю, щоб ми обоє мали взаємні гарантії супроти адвоката.
– Ви надто обережні, – зауважив К., – але я розповім вам таємницю, яка заспокоїть вас цілковито. Отже, в чому полягає ваша невірність щодо адвоката?
– Я, – заговорив був купець, і в його голосі вчувалося вагання, неначе він робив щось ганебне, – маю, крім нього, ще й інших адвокатів.
– Це ще не найгірше, – кинув трохи розчарований К.
– Тільки не тут, – озвався купець, що, признавшись у своєму переступі, важко дихав, а після слів К. пройнявся до нього більшою довірою. – Бачите, цього не дозволено. І аж ніяк не можна поряд із так званим адвокатом наймати ще й отих писарчуків, адвокатську дрібноту. А я найняв їх, я маю, крім нього, ще п'ятьох адвокатиків.
– П'ятьох! – скрикнув К., вражений такою великою кількістю. – Аж п'ятьох адвокатів, крім оцього?
– Саме тепер я домовляюся з шостим, – кивнув головою купець.
– Але навіщо вам стільки адвокатів? – дивувався К.
– Мені потрібні всі.
– Може, ви поясните мені? – спитав К.
– Залюбки, – відповів купець. – Передусім тому, що не хочу програти свій процес, це річ зрозуміла. Тому я не можу нехтувати те, що може мені згодитись; навіть коли в тому чи тому випадку надія на допомогу мізерна, я не можу не хапатися за неї. Одне слово, все, що я мав, пішло на процес. Я, наприклад, забрав усі капітали зі своєї торгівлі, раніше моя контора займала майже цілий поверх, а тепер я задовольняюсь комірчиною в будинку на затиллі, де я працюю з одним учнем. Такий занепад став, звичайно, наслідком не так відпливу грошей, як виснаження, я не мав сили для роботи. Коли людина хоче домогтися чогось у своєму процесі, вона навряд чи спроможна клопотатися ще чимсь.
– Отже, ви ще й самі працюєте на правосуддя? – запитав K. – Саме про це я б залюбки щось послухав.
– Про це я можу розповісти вам дуже мало. Спочатку я, звичайно, намагався, але незабаром облишив геть усе. То дуже виснажлива робота, а успіху майже ніякого. Ходити туди на роботу й вести переговори виявилось, принаймні для мене, абсолютно неможливим завданням. Навіть просто сидіти там і чекати вже потребує величезних зусиль. Та ви й самі знаєте, який важкий дух у канцеляріях.
– А звідки ви знаєте, що я там був? – несподівано поцікавився К.
– Я саме сидів у почекальні, коли ви проходили там.