"Шорк-шорк",— шурхотіла галька під "в'єтнамками", і теплий блиск сонця лягав йому на обличчя, голубив голову, гладив ніжно, ніби повертав цій старій, власне, голові молодість, юність, щось навіки втрачене. А ті, коло катера, ніяк не могли зібратися, моторист колупався в моторі, як роблять це всі мотористи, двоє опецькуватих жирували в прозорій воді, худий, як обпалений кілок, чоловік стовбичив коло тої високої, дивно знайомої для Карналя дівчини, видно, щось казав їй, а може, просто нависав над нею набридливо й уперто, як це вміють робити деякі чоловіки, добиваючись жіночої прихильності не якимись там своїми гідностями, а лиш користуючись принципом "крапля довбає камінь".
І ось тут Карналь опинився коло них, йому навіть'здалося, що останні метри він майже біг, принаймні йшов швидше, ніж досі, так ніби лякався, що той високий і настирливий (яка дивна наївність!) доможеться бодай крихти уваги від високої дівчини, це було, ясна річ, суцільне безглуздя, але вже знав: попереду неминучість, він носив її в собі вже давно, без нього вона не існувала, але він без неї теж. Неминучість мала ім'я тої молодої журналістки, що кілька місяців тому прорвалася до нього за якимсь інтерв'ю, а він не дуже ввічливо, як це робив завжди, показав їй на двері. Анастасія. Ім'я старомодне й претензійне, як у візантійських імператриць чи в київських княжен, до радянської епохи воно зовсім не пасує, але тій журналістці дивно ли-чить. Щось зв'язувало Карналя з тим іменем, в його уповільненому ритмі було мовби заспокоєння, поряд з екзотичним Айгюль воно не ставало, жило десь на обріях, ненастирливо й скромно, нодночас вносячи прозору гармонійність у руйновища його душі. Може, забув би її, не помітив, якби не той нічний телефонний дзвінок зухвало безглуздий, а може, болісний, породжений відчаєм. Не знав цього й досі, власне, й не задумувався, може, справді забув, якби... Якби не оця нова зустріч, тепер справді иеспогадана й не обумовлена ніякими ні закономірностями, ні збігами, нічим...
Дівчина коло катера повернулася до Карналя обличчям, він побачив її очі, знайомий розхил уст, ніжний овал обличчя, тоді його погляд сам упав на постать дівчини, яскравий модний купальник, туге тіло, ідеальні пропорції, недарма ж той високий, весь у чорному волохатому зарості, здається, молодий грузин, так невідступно й настирливо тупцювався тут, може, сподіваючись на отой зблиск дівочих очей, який було послано йому, Карналю. АнастасіяІ
Карналь став і потягнувся рукою до очей. Але тернув тільки кінчик свого носа. Хотів за своєю єхидною звичкою спитати Анастасію: "Вас що, редакція послала за мною і сюди?", але, сам собі дивуючись, не спромігся на жодне слово, тільки мовчки кивнув головою, вітаючись. Наступної миті зрозумів, що вчинив якнайрозумніше, бо Анастасія, яка ще, здавалося, сумнівалася, чи справді бачить перед собою академіка Карналя, ступнула йому назустріч і вигукнула: "Петре Андрійовичу, це ви?"
— Припустимо,— сказав Карналь.
— Мабуть, проїздом?
— Чому ж? Уже два тижні...
— Але ж... Але ж тут ніколи солідні люди не бувають... Тільки такі несерйозні, як оцей Князь. Ви тільки погляньте на нього: він залицяється ще до схід сонця. А ті купаються навіть у темряві. Після дванадцятої ночі приходять сюди, щоб сховатися в воді. Коли хтось з них утоне, ми й не знатимемо. Я тут уже три дні. Аби ж то я знала, що ви теж тут...
— Я випадково,— мовби виправдовуючись, промовив Карналь, відчуваючи дивну ніяковість і перед тим, кого Анастасія назвала Князем, і перед мотористом, який перестав длубатися в моторі й зацікавлено підвів голову, і перед тими двома опецькуватими, що стали на мілкому й придивлялися, з ким це розбалакує член їхнього маленького товариства. Він хотів звести всю цю пригоду на жарт, недбало махнувши рукою, сказати Анастасії та її друзям, щоб вони не переймалися його появою, бо він, мовляв, лише мимойдучий, був та й нема, прийшов і пройшов, можна взагалі вважати, ніби його й не було тут зовсім, і вони спокійно хай собі їдуть, куди зібралися, чи купаються далі, чи що там ще. Але на жартівливий тон треба, було потрапляти відразу, з перших слів, а Карналь загруз у банальщині, вдався до пояснень і виправдань, небезпечно затримався коло Анастасії, і довелося, отже, знайомитися з молодим грузином, якого жартома звали Князем, з мотористом, що за неписаним звичаєм і непорушними звичаями Чорного моря не міг називатися інакше як Жора, а тим часом з води вилізли оті двоє опецькуватих і теж кинулися до Карналевої руки, так ніби він був коли й не папа римський, то принаймні який-небудь екзарх, дівчина одержала від батьків ім'я Віра, але тут її звали Вероніка Глобус, бо була справді кругла, як глобус, а Вероніка додавалося для екзотики, хлопець носив наймення Костя Бегемотик, бо на справжнього бегемота він не тягнув за розмірами, сказати б, загальними, зате по широчині всіх частин свого тіла, включаючи й обличчя та ніс, цілком міг змагатися з водолюбним мешканцем Центральної Африки. Рятувало Карналя лиш те, що Анастасія не називала ні його прізвища, ні, ясна річ, звань та посад, просто відрекомендувала: Петро Андрійович. Ну, а Петрів Андрійовичів тільки в Європейській частині Радянського Союзу можна знайти тисячі. Але тут молодий грузин, якого звали Князем і який нічого спільного з цими колишніми експлуататорами, як він заявив, ніколи не мав, окрім того, хоч тут його вважали типовим представником свого народу, на жаль, не міг бути до кінця саме типовим представником, бо не вмів робити того, що вміє (принаймні така існує загальноприйнята думка) кожен грузин: смажити шашлики і не просто смажити, а зі знанням усіх таємниць, з артистизмом і вишуканістю. Князь показав на велику, замотану вініловою плівкою каструлю в катері, безпорадно розвів руками. Вероніка Глобус і Костя Бегемотик з їхніми апетитами десь добули цілого барана, залили його ще звечора вином, тепер сподіваються що він, тобто Князь, нагодує їх у Розбійницькій бухті грузинським шашликом.
— А ви не вмієте готувати шашлики? — ласкаво спитав Князь Карналя.
Запитання було таке несподіване, що Карналь нічого іншого не вигадав, як сказати правду: