— Мосьє, я з Орлеана! Сорбонна — це справді прекрасно, але наш університет не гірший, принаймні російську мову ми знатимемо ліпше за парижан, у нас така чарівна мадмуазель Ліз з Москви! Ви шоковані, мосьє: місто Жанни д'Арк і російська мова?
— Я дотримуюся погляду, що великі люди виростають не тільки у великих містах, а в маленьких також і навіть, сказати б, частіше.
— Ви ще більше подивуєтесь, мосьє академік, коли довідаєтесь, що інтернаціональна зустріч учених відбудеться не в Парижі, як заповідалося, а на Луарі, в її славетних замках, і я приїхала за вами, щоб відразу відвезти вас на Луару, не показавши вам навіть Париж. Ми тільки доторкнемося до Парижа, в'їдемо в нього і відразу виїдемо крізь Орлеанські ворота. В Парижі ви вже, сподіваюся, бували, а от у замках Луари...
1 Мається на увазі німецький математик Д. Гільберт, для творчості якого, до речі, характерна була впевненість у необмеженій силі людського розуму.
— Справді, ви вгадали. Але виходить, ви, Жіль, ще й мій, так би мовити, особистий водій. Тут у нас мав би виникнути маленький конфлікт, бо з деякого часу я утримуюсь від користування автомобілем, надто ж коли за його кермом жінка.
— Мосьє, епоха карет давно минула навіть у Франції!
— Я селянський син і міг би добратися до Орлеана пішки, але боюся, що на той час наша ця так звана інтернаціональна зустріч закінчиться. То що ж мені робити?
— Сідати в мою "сімку" і їхати на Луару! Перед тим повечерявши або тут, у аеропорту, або в Парижі, десь на околиці, щоб не занурюватися в його глибини.
— Від вечері я відмовляюся, хіба що вип'ємо по чашечці кави десь тут в одному з цих милих кафетеріїв.
— Тоді ми не гйючись вирушимо! Ви не уявляєте, яка це чарівна дорога, мосьє! Ми поїдемо через Фонтенбло, тоді поминемо старовинний Намур з його мостами, старими церквами й водяними млинами, їхатимемо провінціальними тихими шосе, повз маленькі річечки Луанг і Луарет, тоді побачите нашу Луару, з якою ніщо не може зрівнятися на світі! Зустріч почнеться в замку Сюллі коло Ж'єна, тоді вас прийматимуть в салоні честі орлеанської мерії, заключне засідання відбудеться в славетному замку Шамбор! Мосьє, вам пощастило як нікому, і я страшенно рада за вас!
— Дякую за щирість. Жіль, ви надзвичайно мила дівчина.— Карналь навіть хотів церемонно вклонитися їй, але вчасно збагнув, що вона цього не помітить.
Все відбувалося в цей.день з такою навальністю, що Карналь навіть не встигав дивуватися змінам, які мав би спостерігати в самому собі. Зненавидів машини, всіляко уникав їх, а цей день не лишав ніякого вибору, починаючи з раннього ранку, коли довелося їхати до аеропорту з Кучмієнком, тоді в Москві раз і вдруге, тепер тут, у Франції, та ще й маючи за кермом дівчину. Але не станеш же їй казати про свої переживання і не вимагатимеш вертольота, який переніс би тебе з Парижа на Луару! Приїздиш за кордон не для демонстрування власних примх. Представляєш не себе — державу. Для примх місця не лишається. Щоправда, престиж його держави вимагав би не такої зустрічі. Дівчисько для академіка, який представляє великий Радянський Союз,— все ж замало. Навіть нікого з посольства. Чи запізнилися, чи розминулися десь у цьому вавілонському стовпотворінні аеропорту Орлі. Карналь мав усі підстави образитися. Та ще й не встиг про це подумати, як уже сидів у маленькій "сімці" поруч із рудоволосою Жіль.
Париж лежав десь зовсім близько, але лишався осторонь їхньої путі. Минали його, як незнайому гарну жінку: хоч як приваблює, а не зупинишся, не заговориш, не доторкнешся. Навіть знайомий силует Ейфеля тепер губився серед стовпчиків висотних споруд, яких у Парижі більшало щороку, і вже тепер над цим велетенським містом панував не стрімчак славетної вежі, а нахабна тупість так званої башти Монпарнаса —темного хмарочоса, в якому, як казали самі парижани, містилося не менше тисячі магазинів. На передмістях теж то там, то там височіли білі високі будинки, геометричну одноманітність яких архітектори намагалися трохи прикрасити вікнами незвичайної форми, щось мовби барокко бетонно-скляного віку. Багатоповерхові будинки стояли поодинці, розкидано, не перепиняли доступу до міста, потоки машин вливалися численними шосе в Париж легко й вільно, аж страх брав, де і як вони вмістяться в кам'яному стиску його вулиць, хоч водночас і в самого виникало пустотливе бажання кинутися слідом за тими машинами, так само ввірватися в одну з вулиць передмістя і мчати до центру, до Сени, до Тріумфальної арки, пролетіти там у отому несамовитому завихренні машин, які обтікають арку, здається, відразу п'ятнадцятьма чи й двадцятьма невичерпними струменями, вискакуючи з довколишніх вулиць, щоб, зробивши півколо на площі, знов сховатися в якійсь з вулиць, але щоразу вужчій, ніж та, що з неї починався рух. Ще з фронту в Карналя полишилося враження, яке не зникало ось уже понад тридцять років. Коли вриваєшся було з боями в чуже місто, то завжди здається, ніби на передмістях вулиці широкі й вільні, так і всмоктують тебе, затягують, а далі стають вужчими й вужчими і десь у центрі мовби зникають, гинуть, замість вулиць — дві щільні стіни ворожого вогню з боків і одна — до самого неба попереду. Таке, мабуть, мало бути пекло, коли б воно взагалі існувало. З роками видіння пекла в центрі великих міст не зникали, а ще посилювалися, хоч уже не було' там ні фашистських автоматників, ні фаустпатронів, ні самохідок за рогом. Зате панував щодалі більше терор машин, погано відрегульованих (або й погано сконструйованих) двигунів, несамовитість руху, який вражав своїм безглуздям кожну нормальну людину, справді пекельна суміш бензинового чаду, сажі, свинцю, всілякої отруйної гидоти, і хоч Карналь жив у самому центрі Києва, але любов найбільше передмістя і не в самому Києві, а в усіх містах, де йому доводилося бути. Так і живеш на світі: любиш одне, вдоволь-нятися вимушений зовсім іншим.
Коли попросив Жіль, щоб вона, коли є така змога, обминала Париж, дівчина радо згодилася, зазначивши, що вони зекономлять годину або й цілих дві. Смішно було чути від такої молоденької дівчинки про економію часу. В її віці час розтра-чається охоче й свавільно, його запаси поповнюються з такою самою щедрістю, як і енергія тіла й душі, незмога навіть уявити, що хтось може задихатися від нестачі часу, ніби в безповітряному просторі або в атмосфері, навіть отруєній шкідливими випарами.