— Інтересно, хто проведе мій човен крізь каміння? Може, Костю Бегемотика, Вероніку Глобус прив'яжемо до бортів замість автомобільних скатів для амортизації?
— Сам ти скат! — закричав Костик.— Скат і скот! Сам і прив'язуйся!
— А коли я тебе попрошу, Костику,— ласкаво звернулася до нього Анастасія.
— Попросиш? Про що?
— Щоб ти поміг Жорі.
— Поміг? Як?
— Ну, хіба я знаю? Провести човен. Вивести на вільну воду. Ти ж гак плаваєш...
— А що! І плаваю!
— Я не дозволю Костикові,— заступилася за нього Вероніка.
— А ми вдвох з тобою,— сказав Костик.— Хіба ні? Вероніко? Давай покажемо цим інтелігентам!
Збиралися неохоче, з навмисною повільністю, так ніби ждали землетрусу або вибуху вулкана. Жора мурмотів, що в таку погоду з порту не випускають жодного човна, Джансуг кидав несміливі погляди на Анастасію, так ніби сподівався, що вона змінить свій намір, але сподівання його були марні. Море скаженіло більше й більше, воно вже клекотіло у вузькій горловині бухти, гриміло між гострих каменів, а над його безмежним простором нависало якесь темне гудіння, так ніби то гуло саме повітря і все небо. Костя і Вероніка всерйоз сприйняли Жорині слова провести човна крізь скелі, вони брьохнулись у воду, щойно моторка загойдалася на хвилі, зухвало кинулися туди, де телесувалося море, ще не збагнули, видно, з якою силою б'є вода з того боку об скелі, вірили в свою невразливість, у своє безтурботне щастя й везіння, і тільки тепер Жора збагнув увесь смішний трагізм тих двох безжурних плавців, закружляв моторкою по бухті, притишуючи оберти мотора, закричав до Костика й Вероніки:
— Ви що — жартів не розумієте? Ану—в човен! Ще мені з вами тут...
"Ще" додавалося до Анастасії, заради примхи якої він вимушений був рискувати і човном, і людьми, і, ясна річ, собою. Але Анастасія знов не зреагувала, не хотіла ловити ніяких натяків, сиділа глуха й сліпа до всього, окрім одного: повернутися, повернутися назад ще до заходу сонця, як вона обіцяла, хоч ніхто й не домагався тої обіцянки.
Костик підсадив Вероніку в човен, через нахилений борт зачерпнулося трохи води. Джансуг щось закричав майже лякливе, Жора засміявся, Костик не став одразу залізати й собі в човен, ще трохи потримався за борт, тим часом моторка опинилася вже коло горловини, за якою скаженіло море, враження було таке, ніби перед самими скелями з цього боку вода кудись зникла майже зовсім, утворилася глибока спадиста яма, по той бік якої круто нависала тисячотонна маса темнорозклекотаної стихії. Човна жбурнуло просто в ту яму, затягнуло, закрутило, Жора нічого не міг удіяти, навіть крикнути Костикові не встиг, а тільки скривився й скреготнув зубами, наступної миті моторку понесло між скелі, понесло боком, вона мовби й не доторкувалася до води, а летіла в повітрі, а замість неї у воді пірнув Костик, одна рука йому зірвалася з борту, він ще зачіпався за борт другою рукою, але вже, здається, трьома чи двома пальцями, якась сила давила на нього, заганяла глибше й глибше у воду. Анастасія заплющила очі, без слів замолилася в душі:
"Вирини, вирини, вирини!",— коли за мить глянула туди, де перед тим конвульсивно дряпалися за борт Костикові пальці, побачила, як у повітрі майнула рука, яка ухопилася за борт, тоді помогла їй друга рука, в потоках води, яка витікала хлопцеві з рота, носа, навіть з очей, Костик наліг на борт, човен загрозливо перехнябився, різонув по воді, важке мокре тіло перевалилося просто на Анастасію, і саме цієї миті моторка в смертельному віражі обкрутилася довкола страшної чорної скелі й опинилася в гудучому просторі моря.
— Го-го-го! — зраділо загукав Жора, хоч його пасажири, приголомшені й перелякані щойно пережитим, ще не вірили, що врятувалися, їм ще й досі здавалося, що човен має потонути, коли й не оіут, відразу по виході з бухти, то далі, вони ще не позбулися перестраху, для них однаково загрозливі були і скелі на виході з бухти, і перший темний вал води, який мало не розбив моторку, і кожна дика хвиля, що ошаліло мчала на човен з відвертим наміром потопити його, розтрощити, знищити. Анастасія, вся мокра від незграбного Костика, який навалився на неї і, тяжко відсапуючи, ще ніяк не міг прийти до тями, не робила спроб ні вивільнитися, ні відсахнутися, ні бодай трохи стріпнутися. Готова була на все, перенесла б будь-які незручності, неприємності, обіймала б навіть якусь слизьку морську потвору, не лякаючись її бридкого холоду, аби тільки пливти, пливти, пливти — і не втонути. Іншим разом — згода. Могла втонути, згоріти, задихнутися, розбитися в автомобілі, загинути в повітряній катастрофі. Будь-коли, але не сьогодні. Сьогодні вона повинна випливти з моря, добратися до того берега, на якому так необачно лишила вранці дивного чоловіка, власне, майже незнайомого, але... Думала тепер лише про той берег і про втомленого, якогось дивного, осамотненого чоловіка на ньому. Загадала: зустрічатиме — не зустрічатиме? Обіцяв — так. Але ж не обов'язково. Міг образитися, що з ним так недбало повелися. Але ж сам сказав: прийду зустрічати. І усмішка. Ніякова, горда, холодна, неприступна, презирлива? Так усміхатися не вміє ніхто в світі.
Костик незграбно вовтузився коло Анастасії. Пошарпаний і вичерпаний, переляканий вже, мабуть, до кінця дня. Хай би тепер спробував загундосити своє "Пусть неудачник плачет!". Не до того. Забув про все. Ще пробує знову й знову пережити свою смерть, яку бачив у спіненій воді горловини, між твердими скелями, відходить душею, пробує радіти порятунку і не знає, як те зробити. Анастасія згадала свою обіцянку про білий прапор. Могла ж забути!
— Жоро! — гукнула з невластивою для неї сьогодні бадьорістю, щоб трохи розвіяти пригніченість, яка запанувала в човні.— Маєш якусь щоглу?
Жора нахилився, пошукав у себе під ногами, показав коротке дюралеве весельце. Відпихатися від причалу — тільки й того.
— Давай хоч це!
Він подав, Анастасія показала очима Джансугові: візьми. Той узяв, не знав, що робити з веслом. Філософ і весло — нічого спільного. Анастасія подала Джансугові свою білу блузку.
— Прив'яжи, щоб не зірвало вітром.
— А чим?
— Ну, хіба я знаю? Знайди.