Хатина вібрувала, мов тонка дека старої скрипки, від щонайменшого схитування повітря, звуки легко пронизували її дерев'яне тіло, було чутно падіння кожного окремого листа з дерева, ніби щось важке й тверде билося об землю, як людська самотність.
До самого досвіту Карналь так і не заснув, перебував у тому дивному стані, коли не маєш сили підвестися і щось робити, хоч би просто посидіти й подумати або бездумно дивитися поперед себе, коли спиш і не спиш, коли мовби й сниться тобі щось невиразне й уривчасте і водночас свідомість працює чітко, напружено, аж зболено.
Не помітив, як примерк місяць, небесне світило мовби розчинилося в сріблястому просторі, й над лісами зродилося нове перлисто-сіре світло, з землі, з трав і чагарників, скупаних у холодній осінній росі, кошлато підводився туман, в який приємно було зануритися, мов у холодну воду, яка обіцяє бадьорість. Карналь, пересмикуючи плечима від прохолоди, майже бігцем подолав відстань від хатини до лісового озера, загубився в низині, вщерть виповненій туманом, ліс здіймався десь недосяжно вгорі, був він старий, великий і високий такий, що ставало ще страшніше, ніж уночі під мертвим сяйвом місяця, Карналь подивувався, що вчора не помітив цієї відлякуючої величі лісу, а може, вчора її не було, а народилася вона за ніч у його душі, зляканій розпачливою, невластивою для нього самотністю? Якась містика і чортівня, перед якими безсила і всемогутня його математика.
Загалом кажучи, математика створює систему істин найбільш умовних з усього сущого. Тому вона може мати вплив навіть всеоб'ємніший, ніж всемогутня політика. Але в незайманій природі, мабуть, немає ні зовнішньої логіки, ні математики. Тільки внутрішня, захована так глибоко й ретельно, що відкриватися може тільки втаємниченим.
Він побрів далі, прокидалося лісове птаство, сповнюючи простір пасторальною далиною своїх виспівів, на круглому горбі за озером двоє молодих лосів вигравали, ніби в день творення світу, небо набирало кольорів живих, природних, вливалася в нього блакить, пронизувала ледь помітна червінь, ліс від того теж ніби меншав, ставав приступнішим, кострубатість замінювалася лагідною кругловерхістю, він уже не відлякував, ішов назустріч людині і, мовби для укладання мирного пакту з нею, вислав з найвищими своїми мирними повноваженнями назустріч Карналеві маленьку сарну, що зродилася на його путі не знати коли і як, стояла за кілька кроків на пологому схилі одного з зелених горбів, спокійно дивилася на чоловіка, струнконога, ніжношия, великоока, чиста й прекрасна. Карналь не зупинився, не притишив ходи, пішов просто на сарну так само в повільній задумі, нечутно, мов сновида. Кізка не злякалася, тільки ледь усунулася йому з дороги, стала збоку, супроводжувала його своїм дивним, майже людським поглядом. Коли обігнув горб, з другого боку в улоговині побачив старі, потемнілі від негоди ясельця, довкола витоптана земля, засохлі, ще торішні бубуріш-ки. Лісники підгодовують оленів сіном. Ліс не був ні закинутий, ні забутий, ні позбавлений великої логіки життя.
Карналь повернув і пішов до свого притулку. Мав повно роботи, вихідний, коли вже на те, належав йому неподільно.
їв своє підгоріле холодне рагу, пив "бромовану" воду з криниці, гортав свої папери, Кучмієнкову дисертацію відкладаючи на потім, бо вона ніяк не пасувала до цього простого побуту і до неторканості довколишнього світу, поряд з яким навіть наймудріші розмови про математизацію видавалися б спроще-но-безглуздими.
Вдень помітив у хатині те, чого вчора не зауважив. На стіні над столиком висіла стара іконка. Просто липова дошка, схована в пласку чорну скриньку, ні карбованого окладу, ні скла, час з безжурною щедрістю полишав на обличчі святого свої нашарування, так що вже годі було й розібрати, хто там намальований, чи Микола угодник, чи й сам спаситель, але Карналя зацікавив не святий і не сама ікона, хоч могла бути й вельми старою і, може, рідкісного письма. Його увагу привернув краєчок пожовклого папірця, який вистромлювався з щілини в чорному іконному сховку. Карналь зняв ікону з стіни, відщепнув два бляшані гачечки збоку, відчинив скриньку. За іконною дошкою лежали згорнуті вчетверо два аркушики паперу, коли ж розгорнув їх, випала звідти маленька, теж зжовкла від давності фотографія. Худе високоноге дівча, два мишачі хвостики темного волосся, очі — на все обличчя. Зеленкуваті, ніби тигрячі, чи що. Очі приборкувачки й володарки. Тоненька ручка піднята вгору, там тримає її чиясь велика й дужа рука, власник якої не вмістився на знімку. Батько? Така рука може бути тільки батьківською. Карналь згадав, що в нього є точно такий самий знімок з маленькою Людмилкою. Тільки в Людмилки очі не такі — темніші і мовби добріші. А цих очей міг би злякатися, коли б не знав, кому належать. Належали Анастасії. Мабуть, возила завжди з собою знімок, а тут забула. А може, за-; лишила, сподіваючись приїздити ще. Ні, певніще, що забула. Лісник знайшов і сховав за ікону, бо більше тут ніде й сховати.
Листочки паперу були чимось ніби щоденником. П'ять днів квітня. Жіноча рука. Не знав, який почерк у Анастасії, тому не міг з певністю сказати, що записки належать теж їй.
Власне, це не мало ніякого значення. Хтось тут був, хтось жив з лісом наодинці, простежував кожну зміну, яку несла сюди весна. Карналь швидко пробіг очима нерівні рядки. Спершу помітив, що починається з березня, але недатованого, датовано тільки п'ять квітневих днів.
"Кінець березня. Приморозки. Закапав сік з беріз. Уночі замерзає, і утворюються крижані бороди.
7 квітня. Перший грім. Ліс одягається листям знизу. Чорна горішина вже вистрілює вузькі гострі листочки. Берези вгорі, під самим сонцем, закучерявилися зеленим шумом. Листочки ще маленькі, серцевидні, зморщені, несуть на собі сліди того стиску, в якому жили в бруньках. Линяє кора на березах. Облазить верхній тонкий шар, дерево скидає брудну зовнішню сорочку і стоїть біле, ніжне, мов припудрена дівчина. Тернеш по стовбуру — вся долоня біла. Птахи: синиці, дятли, дрозди. Мале — й не видно, а від нього дзвенить увесь простір.
8 квітня. Снилося, що все стане зеленим.