Вийшло так, шо Карналь разом з Айгюль опинилися серед школярів. Він реготав разом з дітьми, цілком перейнявся запалом змагання й гри, кричав, під'юджував лякливих кудлатих борців, відкинутий в безжурний світ дитинства, не квапився видобутися з нього — навпаки, вдячний був долі й оцим добрим людям, що дарували йому бодай короткі хвилини забуття всіх жахів, у які вкинутий був на війні.
Із спогадів тих днів лишився один, повен голубого передранкового повітря. Золотиста коняча шия вузькою смужкою в тому голубуватому просторі. Айгюль все ж посадовила Карналя на ахалтекінця. На коневі було Капітанове сідло, вуздечка із срібними та бірюзовими прикрасами. Це був найкращий жеребець у радгоспі, Карналь був певний, що впаде з нього коли й не біля стайні, від якої вони з Айгюль від'їздили майже в темряві, поволі, ступою, то десь згодом, коли коні підуть ускач, а такі коні неодмінно повинні піти вскач, бо вони створені саме для цього.
Дивуючись собі безмірно, він не падав з коня і не впав, поки вони й добралися туди, куди їхали, і де він, як гість родини Капітана Гайлі й цілого конерадгоспу, мав побувати неодмінно,
Вони з Айгюль приїхали на недільний базар у Мари.
Старий сторож, помагаючи Карналеві сісти на коня, щось ласкаве сказав Айгюль, а коли вони обоє вже були в сідлах, ляснув у долоні, гукнув до коней: "Хоп, хоп!", коні пішли обережно, сторожко ставили стрункі свої ноги на темну землю. Коли Айгюль відпускала повіддя в свого коня і він наддавав ходи, Карналів кінь теж не хотів відставати, вузька коняча шия загрозливо втікала від Карналя, вислизала, губилася в темряві, всю увагу свою він зосереджував на тій золотистій шиї, так і не помітивши, як проїхали околицею Мари, як переганяли маленьких ішачків, важких верблюдів. На просторій, заповненій людом, верблюдами, кіньми, ішаками площі, в голубому передранковому повітрі панував притишений людський гомін, рипіння коліс, скарги маленьких віслюків, невдоволене ревіння верблюдів, дзвінке іржання коней.
Мабуть, ці звуки лунали тут уже дві або й три тисячі років, до такої загубленої в передсвітанковій імлі площі йшли колись через пустелю каравани верблюдів, везли шовк, вовну, килими, фрукти, шкіри, срібло, бірюзу, мідь і залізо. Чомусь сталося так, що безліч невидимих шляхів зійшлися саме тут, у дельті Мургабу, і на тих перехрещеннях виникали торговища, славетні базари, які перетривали все: навали орд Чінгісхана й Тамерлана, загибелі міст і держав, катастрофи й нещастя. І навіть тоді, коли караванні тропи перекреслені були сталевими рейками залізниці і все цінне, що давала ця земля, з не баченою досі швидкістю полетіло повз ці базари, коли базари, за всіма законами життя, мали б зникнути, вони жили далі, підтримувані вже й не потребою, а якимсь задавненим інстинктом, що зберігався в душах людей спервовіку. Щонеділі з самих глибин пустелі йшли і їхали туркмени, щось везли й несли, може, мало хто думав про купівлю чи продаж, базар став мовби місцем спіткань, побачень, тут передавали звістки, обмінювалися новинами, хвалилися витворами своїх рук, нагадували про давнє, підтримували в собі високий дух уміння, мистецтв, успадкованих від предків.
Базар у Мари.
— Ти повинен побачити цей базар,— казала Айгюль, ведучи поруч з Карналем обох коней,— інакше не знатимеш нашої землі. Туркмени не можуть жити без пустелі. Ніщо не дає такого відчуття свободи, як пустеля, і водночас тут найгостріше можеш відчути свою людську силу. Колись кілька туркменських племен помандрували, шукали кращих пасовиськ аж до твого Дніпра. Кажуть, що київські князі дали їм землю й городи. Мабуть, вони були там щасливі, але не збереглися, злилися з твоїм народом, і немає про них ніякої згадки, тільки в старих книгах. А ті, що лишилися в цій пустелі, ніколи нікому не покорялися, були вільні, незалежні, горді. Ніхто не мав таких скакунів, як туркмени, ні в кого не було килимів такої краси, як у туркменів. Ти повинен усе це побачити тут, бо тут збирається вся Туркменія.
Карналь не впізнавав у цій мові малої Айгюль. Дівчина мовби подорослішала за одну тільки ніч, а може, то говорила й не вона, а її дивна й стародавня земля?
У досвітньому мороці Карналь ще нічого не добирав. Колотнеча тварин і людей, пил стародавності, запах овечої вовни, сморід од верблюдів, тіснява й безлад. Та ось Айгюль прив'язала коней до конов'язі, і саме тоді несподівано зійшло сонце, вдарило білою яскравістю з-над пустельного пругу, висвітило цілі кілометри барвистих килимів, червоний одяг на дивно вродливих туркменках у срібних прикрасах з голубим поблиском бірюзи і золотистими краплинами сердоліків, у нескінченних базарних рядах, простелені просто на бурій, топтаній упродовж тисячоліть землі, яріли барвисті вовняні й шовкові тканини, якісь вузькі й довгі, різнокольорові мотки вовняних ниток, товстих і тонких, лежали м'якими стіжками посеред румовища чорних і сивих овечих шкур, сріблястих і золотистих каракулевих смуш-ків, цілих скирт отих величезних туркменських папах, а між тим усім сушені фрукти, червоні гранати, чарджуйські дині в рогожаних кошичках, задимлені мангали, на яких смажилася баранина, котли, в яких варився плов і плямисто клекотів "шир-чай", туркменський тигриний чай з баранячим лоєм і червоним палючим перцем. Карналь з дитинства пам'ятав строкатість ярмарків, здавалося, всі вони на світі однакові, але тут вразило його передусім оте майже несамовите багатство барв на килимах, здивували високі чорняві жінки, всі якісь схожі, ніби сестри, люди суворі й прекрасні — не відривав би від них очей. Мимоволі він кидав погляд на Айгюль. Невже з цього маленького тоненького дівчиська теж колись виросте отака жінка? І ставало кривдно, що такі жінки лишаються назавжди в пустелі, а мали б вони роз'їздитися по всіх світах, пишатися своєю вродою, показувати: ось які ми! На червоному вбранні в жінок видзвонювали великі срібні монети. Зображені на них були леви з занесеними в правій лапі шаблями, султани й шахи у важких тюрбанах, з коштовними плюмажами, врунисті рядки куфічних письмен. Усе загадкове, як краса цих людей, як їхня мовчазність і задума. Зате промовляли за них їхні килими. Шорстке плетиво нитей, шовковиста поверхня, спокійний полиск, притлумлені барви, мов передсвітанкова пустеля або передвечірній сад, а з них то там, то там несподівано рветься барва яскрава, різуча, несамовита, ніби крик крізь віки: жовте, пунцове, пронизливо-біле. Але знову вловлюються бунтівливі кольори кольором чорним і притемнено-червоним, і килим струменить у безконечності своїх спокійних ритмів, у гармонійній врівноваженості, з якою може зрівнятися хіба що течія небесних світил і спокійна краса зелених садів у оазисах.