Мабуть, журналістика — все-таки чоловічий фах, так само як продавання книжок і укладання трамвайних рейок. Хтось сказав, що жінки вводять у витончену коштовну оправу непоказне й невідшліфоване чоловіче життя. Але виконати призначення можна лише тоді, коли викличеш взаємодовір'я, справжню людську близькість. Коли ж ти журналістка, то завжди лишаєшся для тих, до кого приходиш, силою майже ворожою, ставлення до тебе стримано-насторожене, люди повернуті до тебе одним боком, як місяць, вони ніколи не розкриваються до кінця. Так чужа мова не допускає тебе до своїх глибин і ти приречений вічно сковзатися по поверхні, вдовольнятися приблизними знаннями, значеннями, приблизним розумінням —-і ніколи не осягнути всього багатства, гнучкості, краси.
Колекціонування вчених за їхніми читацькими уподобаннями якось ніби починало подобатися Аиастасії. Впадала в око людська несхожість, оригінальність навіть тоді, коли читацькі смаки збігалися або й дорівнювали нулю. Не самим читанням живе людина. Переконувалася в цьому щодалі більше.
Яка все-таки невідповідність між зовнішністю й справжньою суттю людини. Особливо вражає це в чоловіків, жінки гармонійніші, в них приємна зовнішність якось злагіднює, замортизовує неминучий удар, якого завдає іноді зяяння духовної прірви, що відкривається для допитливого погляду, жіноча краса — це ніби викуп за можливу неповноту й недосконалість душевної конструкції, для чоловіків же зовнішня вродливість, коли вона не підкріплюється ніякими внутрішніми гідностями, стає чимось близьким до непристойності. Чи треба казати, що Анастасія аж зраділа, коли після хвалькуватого й пустого асистента зустрілася з негарним, високим, худим доцентом, який повівся з нею просто суворо, не став розбалакувати, відразу повідомив, що читає вісім-десять книжок на рік, і, пославшись на велику завантаженість, попросив пробачення й відразу покинув журналістку, надаючи їй змогу впорядкувати свої записи, а може, й думки. Ще один кандидат наук був цілковитою протилежністю свого занадто суворого й пунктуального колеги, цей являв собою начебто пересувний лекторій, штормовий вітер, знаряддя для корчування пеньків і портативну електроннооб-числювальну машину. Він скрізь устигав, його цікавила не тільки математика, а й біологія, філософія, література, історія, він прочитував за рік п'ятнадцять, а може, й двадцять (не пам'ятав, і йому можна було вірити) книжок, він кинувся до Анастасії з розпитуваннями, чи пробувала вона читати Пруста, перший том якого недавно в нас видано, і що вона може сказати про цього письменника, він заявив, що часу в нього, загалом кажучи, майже вистачає на все, бо він ще не одружений і не знає, коли це з ним станеться, бо тим часом компенсує подружні клопоти біганиною в громадських справах, адже ще Арістотель сказав, що людина — це тварина суспільна. Це був чоловік, в якому жили душі прочитаних книжок, вони світилися з його сірих одвертих очей, вони раділи за себе й за нього, їм було затишно в ньому, в його душі й пам'яті, Анастасія безтривожно могла полишити ті книжки, а коли, подумала вона, доведеться їй зустріти доцента згодом, за рік, за два, то, мабуть, розростуться в ньому ті книжки розкішним зеленим садом, повним біло-рожевого цвіту, вщерть залитим небом. А може, несподівана симпатія до цього веселого, дивно енергійного чоловіка була викликана його заявою про те, що він неодружений, і в Анастасії, всупереч її волі, зродилося суто жіноче пожадання, надія на вибавлення від розпачливої самотності? Ні, неправда! Вона б ніколи не дозволила темним інстинктам переважити точний і чіткий свій розум, досить було однієї помилки в житті, більше не буде!
Два професори, які ще лишилися в її списку, очевидно, мали неабиякі заслуги в своїй галузі, але для Анастасії після того доцента видалися збідненими мало не до зубожіння. Вони й імена мали ніби з дитячої гри в переставляночки: один Іван Васильович, другий Василь Іванович. Іван Васильович без зайвих розбалакувань заявив, що читає всі випуски "Роман-га-зети" і ні сторінки більше!
'— А чи не шкодуєте ви,— спитала Анастасія професора,— що повз вас проходить безліч прекрасних творів, про які ви так нічого й не знатимете?
— Не бачу іншого виходу,— ввічливо зітхнув професор, бавлячись паркерівською авторучкою.— Для "Роман-газети" твори підбирають фахівці. Я повинен їм вірити, коли хочу, щоб мені вірили в моїй галузі. Солідарність відповідальних людей. Я не бачу іншого виходу. На жаль. До речі, я порадив скористатися з свого методу Василю Івановичу, ви з ним теж, здається, маєте розмову,— і він страшенно задоволений! Переконаєтесь самі.
Після цього з Василем Івановичем, власне, можна було й не говорити, але Анастасія не. могла не дотримати слова, даного професору. Застала його в лабораторії, він сидів боком до столу й колупався в носі.
— Не звертайте уваги, це в мене рефлекс проти зборів і нарад. Знаєте, просто гуде в голові. Без кінця відривають від роботи. В мене учнів по всій країні: в Москві, в Ленінграді, Новосибірську, тут, у Києві. Я до деякої міри знаменитість, кажу це вам не для похвальби, а щоб ви приблизно уявили бюджет мого часу й моїх витрат енергії. За літературою теж треба стежити, інакше перетворишся на троглодита з галстуком і з науковим званням. Іван Васильович порадив мені "Роман-газету", і я тепер не маю турбот. Не треба бігати по книгарнях, по бібліотеках, шукати, питати. Передплатив на рік — і спокійний. Ну, там, ясна річ, теж буває всяке. До кожного випуску вони дають передмову, так от до одного випуску було написано таке, що я запам'ятав буквально, бо вже надто кумедне: "Що це? Роман? Ні, не роман. Повість? Ні, не повість. Тоді що ж це? Це—художня література!.." Правда, смішно? Хтось може посміятися й з мене, але хай він підкаже мені вихід. Наприклад, ви його знаєте?
Анастасія не знала. Якби ж то вона була не просто молодою журналісткою, а Сивілою Кумською і могла кожному передрікати все, що з ним буде і як воно буде. Часто навіть наше майбутнє живе в нас незнане й невгадане, і своїми буденними словами ми лише глибше заховуємо його від самих себе й від інших.