А слідом за нею — МАТИ. Звичайна селянська мати. Зупинилася в дверях.
— Чув?!. — поперла Катря рушник на ліжко, схвильовано: — Яка новина!!. Яка новина, брате!!. А ти сидиш...
ГРИЦЬ занадто вже огрубів для всяких "новин", але підніс брови запитливо. А КАТРЯ аж тремтіла від хвилювання, мерехтіла від радости, ходила ходором:
— Уряд!!. У Києві вже, кажуть, український уряд!!. Самостійний!.. Наш, український уряд!.. Ур-р-ра!!. (вимахувала руками, тримаючи в одній термометр).
Гриць підніс брови вище:
— ?..
— Так, так... І знаєш, хто на чолі уряду?
— ??.
— Володимир Винниченко (і аж підскочила)!..
— ??!
— І Остап Вишня... (аж почала вимахувати термометром; глянула на термометр і почала струшувати в хвилюванні).
ГРИЦЬ скептично і в той же час мелянхолійно посміхається, позираючи на годинник:
— Я Остапа Вишню бачив на Біломорканалі...
— А тепер він у Києві... В уряді... Ти розумієш — в уряді!!. А головне — Винниченко!.. Ух, чудесно!., (швидко нишпорить в книжках на полиці, знаходить "СОНЯШНУ МАШИНУ", цитує епіграф)
— "Моїй соняшній Україні присвячую"... — тулить книгу до серця... Другою рукою струшує термометр...
ГРИЦЬ серйозно, роздумливо:
— Кому ти збираєшся міряти температуру, чи не собі?..
— Ай, ти неможливий... Ось Ольга приїде — вона все розкаже... Вона вже його мабудь бачила...
— МАТИ, що весь час дивилась на дочку замилувано, сміючись:
— Та ж уряд у Києві, а Ольга приїде з Харкова... Ти вже здуріла з радости... Вона ж ніби одбилася від заводу в Харкові...
КАТРЯ розчаровано:
— Правда, мамо... Я й забула... Але вона одбилась не в Харкові... Ота її товаришка, що заходила, казала, що вони втікали аж від Вороніжа... Вона лиш затрималася в Харкові... Буду, мов, не сьогодні-завтра...
МАТИ:
— Так... Тільки де ж вона?.. (зідхнула) — Чи може вже її й живої немає... Боже, Боже... Там в Харкові люди мруть, як мухи, від голоду... Котів поїли...
КАТРЯ з глибоким переконанням:
— Приїде, мамо, приїде... Ви приїхали і вона приїде.. Ольга не така щоб загинути... От Ви теж…
— Так то ж я... Я пішки прийшла, та ще й онука привела — ми так поспішали до мами... (посміхається, не пускаючи рукою сльозину, що капосна настирливо видирається)
КАТРЯ:
— І Гриць он прийшов... Всі поприходили... І вона прийде... Десь човгає бідолашна пішки...
МАТИ аж стинається за дочку:
— З Харкова і сюди — пішки!.. (хитає скрушно головою) — Та по такій грязюці!.. Та в такий час!..
ГРИЦЬ, малюючи:
— А Вам, мамо, хіба з Києва було ближче?
— Так то ж з Києва!.. І то ж мені...
— А то нашій Ользі!.. (сміється) — Ви погано знаєте географію, мамо...
МАТИ, програвши дискусію, посміхається:
— Дай, Боже... (хреститься. Бере валізку й клунки шепчучи — "Все, все покинула... Тільки й донесла...-" перекладає клунки на інше місце, розкрила валізу, любовно виймає кілька фотографій) — Ось вона якою була, як їх вивозили з тим заводом... А це АНДРІЄВА. Ще перед Сибіром... Тільки но побралися...
ГРИЦЬ, вперше побачивши обличчя зятя:
— Оце її чоловік?.. (сумно)... Так я його й не бачив... (дивиться довго, передає Катрі, — та, обтерши обидві фотокартки ніжно, поставила їх рядом на столі; мати тим часом вийшла з речами; Гриць вшнипився очима в фотокартки і, забувши про все, довго дивився. А далі зідхнув та до Катрі:) —
— Так, кажеш, уряд у Києві?.. Може й він (кивнув на фотокартку) — і Андрій в уряді?.. Він же теж ніби був там... з Остапом Вишнею... на каторзі...
КАТРЯ з запалом:
— А чому ні!?. Еге ж, ну, скажи — чому ні?..
ГРИЦЬ:
— ...і я був на каторзі...
— Ні, ти скажи — чому ні?!.
— А тому ні, що я от — твій брат і професор та ще й каторжник — малюю от коники тут... І то ще добре...
— Ну, то й що!.. Прийде твій час... Та ж така культурна нація!.. і тебе оцінять — за все і за каторгу.
ГРИЦЬ махнув пензлем скептично:
— А-вже ж...
КАТРЯ:
— Ні, ти неможливий... Ось буде нарешті порядок… Ти ж зрозумій — уряд!!. Наш уряд!!!.
ГРИЦЬ:
— Ти ще не розбила термометр?..
КАТРЯ обурено:
— Свинство... Ні, ти зовсім неможливий... Не розумію, чому ти став мистцем... Ти такий, як і Ольга, — упертий і дуже мудрий... Та теж — хеміко-математик... І ти теж — черствий хемік, ще й їдкий, як ціянкалій… Га!.. Поробилися гречкосії хеміками та математиками, і хоч ти лусни.
ГРИЦЬ:
— Та лікарями...
— Ні, ти зовсім, зовсім неможливий... Чого ти смієшся, як... Он уже сивий!..
ГРИЦЬ:
— Сивий... Бо дуже хотів того що й ти от... Та й забагато про те думав — довгі, тяжкі роки... (дивиться на свою милицю, зідхає) — Та…
КАТРЯ:
— То ти не віриш?.. А я вірю... Вірю... Вірю... Я вірю в Правду... Я вірю в європейську цивілізацію... Я вірю в справедливість... Та ж у них на бляхах написано — "ҐОТ МІТ УНС", з нами Бог...
ГРИЦЬ:
— Ну, добре... Я вже вірю. Але... Ти хочеш знати, хто стоїть на чолі "нашого" уряду?
— Не хочу! Не хочу... Я вірю... Я вірю в Правду... Бо нащо ж вони написали "ҐОТ МІТ УНС"?!.
— Гаразд... То може ти хочеш знати, що то за "Гот"?
— Ну?..
— Ось, бачиш, пферди понамальовувані?..
— Сам ти пферд...
Гриць сміється. Катря розхвильована бере знову й листає "СОНЯШНУ МАШИНУ".
ГРИЦЬ сумно:
— Ну, годі, мала... Я зовсім не хочу руйнувати твою, таку прекрасну мрію... Дай, Боже, щоб вона здійснилась... Тільки от...
ЧУТИ РАПТОМ СИРЕНУ АВТОМАШИНИ, ТУПІТ...
ГРИЦЬ почухав голову, одклавши геть пензля:
— Ну, от... Здається йде й сам твій — чи то пак "наш" — уряд. (про себе) Невже справді сам пригнав?!. Не може бути...
Двері широко відчиняються...
5
Входить ФЕЛЬДКОМЕНДАНТ герр МАТІС. В мокрій від дощу ґумовій накидці. Молодий, дуже гарний і дуже набундючений. Чоботи високо заболочені...
За ним увійшло ще двоє старшин — старий віком, грізний вільгельмівськими вусами ОРТСКОМЕНДАНТ і якийсь ЛЯЙТЕНАНТ. А за цими двома ззаду ще два ДОЛМЕТЧЕРИ у військовій уніформі.
Увійшли всі, не привіталися, покинули двері навстіж, мов до стайні зайшли. У МАТІСА в руках стек... КАТРЯ і ГРИЦЬ встали чемно назустріч. Катря сказала привітно:
— "Добридень"...
А ГРИЦЬ промурмотів про себе, встаючи: — "Чорт... Сам... Та ще й з собою більшого начальника притяг..."
КАТРЯ зніяковіла — ніхто на привітання не відповів.
Замість привітання, МАТІС, подивився на КАТРЮ, що стояла, як укопана, проти нього, подивився на свої заболочені чоботи, підсунув ногою ближчий стілець і поставив праву ногу на нього... А очима — на Катрю, потім на чобіт, потім знову на Катрю. Катря, розгублена, не зрозуміла. МАТІС показав на чобіт стеком, а ззаду почулось ДОЛМЕТЧЕРОВЕ, по-російськи: