"Велике, фатальне кохання — се самум, що заносить піском і великі, спокійні озера і тихі струмочки в оазах, заснічує гучні гірські потоки, хоч вони так одважно збігли з гори, несучи долині вісті про нагірну волю; він нагромаджує несподівані гори-переспи навперейми владно-потужному морю, і воно з гнівом мусить відступити, змінивши границі держави своєї…"
Так читав уголос молодий поет, схиливши буйно-кучеряву голову над щільно записаним зшитком. Він сидів край ніг хворої "відставленої" актриси, а вона лежала на софі, безвладна, апатична і слухала його читання, як слухають безнадійно хворі люди гомону морських неспокійних хвиль, лежачи на розпеченому сонцем березі.
Раптом вона засміялась, прикро, — чи то занадто щиро, чи то занадто фальшиво, — здалось поетові.
— Вам смішно? — сказав він вражений, далі додав надміру покірно, винувато: — Правда, я либонь забув про географію, пишучи сеє…
Актриса усміхнулась спокійніше.
— Я ще менше тямлю в географії, ніж ви.
— А можна спитати, чого ви сміялись?
— Чому ж? Тільки се трудно сказати… Мені здалося, що се наче початок мого некролога, чи що… А се якось чудно слухати за життя.
Поет почервонів і кинув рукопис на софу їй до ніг.
— Вашого некролога? Вашого? Яким способом? Чому? Коли се й некролог, то вже ж не ваш. О ні, не ваш, я се аж надто знаю…
В голосі молодого поета забриніло щось жорстке, недобре.
— Хлопче мій! — голос актрисин був, навпаки, ніжний і добрий, хоч трошки насмішкуватий. — Не думайте ви завжди тільки про себе!
Поет не сказав нічого, тільки кинув докірливий погляд, повний і любові, й урази, на її зів'яле обличчя.
— Не докоряйте і не ображайтесь, бо се правда. Ви дбаєте про мене, а себе занедбуєте, ви глядите мене, приносите мені невідплатні жертви, — поет зробив поривчастий рух, але вона спинила його, хитнувши головою, — так, невідплатні жертви, але думаєте ви тільки про себе, про мене ви не думаєте нічого.
— Я більш, ніж думаю про вас! — вирвалось у нього.
— Се може бути… Се навіть так і єсть, але ж таки не думаєте про мене і не розумієте мене, а мені се сумно. Мене ніхто не розуміє, і се не тим, ніби я якась загадкова, незрозуміла натура. Ні, мене було б зовсім легко зрозуміти, треба було б тільки трошечки подумати і ще менше — пізнати, але се, видно, нікому не цікаво. Перше на мене дивились, були "в захваті", казали, що я — "зоря", що я "незрівнянна" і таке інше і таке інше, багато чого казали, ви знаєте, чимало й писали, але думати про мене — ніхто не думав, навіть ви.
Поет замислився.
— Може й правда, — тихо промовив він згодом, — може й не думаю, себто не думав до сеї хвилини. Але ж… мені таке думання не придасть нічого, бо що ж, може ви й не така, як мені здається, то все одно, я б вас любив усякою, і гіршою, і кращою. Ви — мій фатум.
— Гм… "І гіршою, і кращою"… — задумливо повторила вона, — а може б кращою і не любили.
Він здивовано кинув на неї очима.
— Ну вже ж, — провадила вона, — такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічності! Он можете взяти альбом — там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.
Він передивився один по одному всі її давніші портрети в "коронних" ролях і в "бойових" убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.
— Ну що ж? — нервово запитала вона.
— Либонь, ваша правда, — відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй стало чомусь його шкода.
— От бачите, мій… я мало не сказала "мій друже", але ж правда, се було б і нерозумно, і не оригінально, і навіть жорстоко? Бувають становища, коли жінка не сміє вживати сього слова, — вона журливо і винувато глянула на його.
— Називайте мене, як хочете, як вам приємно.
Він схилився, взяв її тонку бліду руку, ще марнішу, ніж її обличчя, і поцілував наче релігіозно. Вона закрила очі, і рука її після того поцілунку лягла інертно, невигідно, мовби жінка забула про свою руку. Минуло кілька хвилин в мовчанні.
— Ага… Про що я, власне, хотіла вам розказати? — озвалась актриса, немов поволі прокидаючися з півсну.
— Ви хотіли мені щось розказати?
— Так, здається… От що… Як ви думаєте, чого я погасла?
— Ви? Погасли? — голос поета бринів занадто здивовано.
— Ну, слухайте, я так не люблю, — вона зморщилась мов від фізичного болю, — вам не до лиця нещирість. Ви ж добре знаєте, який був мій захід, коли саме він був, і що він був безповоротний.
— Я нічого не знаю про безповоротність, — сказав поет, ховаючи погляд.
— Бог з вами, не притискатиму вас до стіни. Та й не в тім річ. А як ви думаєте, через що те сталося, що я пішла "в одставку?"
— Ну, річ відома, — ви занедужали… перевтома… се й дивниця: так переживати свої ролі…
— Нічого ви не знаєте! — нетерпляче перебила вона. — Нічогісінько! От, власне, що я перестала їх переживати!
— Бо перетомилися раніше.
— Мовчіть! Не те! — різко й капризно обірвала вона і нетерпляче змінила кілька разів позу.
— Я вас розсердив?
— Ах ні, ні…
Вона повернулася до стіни і почала рахувати пальцем краточки на перському килимі, прибитому на стіні. Обличчя їй мінилося, брови ворушилися; часом вона от-от мала озватись, та й знов стискала уста. Далі вона круто обернулась до поета і глянула йому просто в вічі.
— Та вже все одно, я вам мушу все розказати, — сказала вона з якимсь одчаєм, — хоч я тямлю, що не слід мені вам сього розказувати, — вона зробила притиск на словах "мені" і "вам".
Поет повторив той притиск:
— Ви мені можете все розказувати.
— Гаразд, — зважливо мовила вона, хоч і не зовсім твердим голосом, — так от: я раз була дуже закохана. "Тільки раз?" либонь думаєте ви…
— Я нічого не думаю, — сказав поет на сей раз досить шорстко.
— Кажу "була", бо то звичай говорити в таких разах замість "єсть"…
— Так? — якось злякано протяг поет.
— Так. Ну що ж? Правда ж, тепер ви думаєте: "Нащо вона власне мені се розказує? От бавиться ситуацією, сказано — акторка!" — вона засміялася своїм прикрим сміхом, а бліде від колишніх косметик і від хороби обличчя вкрилося слабким плямистим рум’янцем.