– Ось чому, – продовжував Вермішель, – він так і сказав панові Мішо: "Я поїду, коли скінчиться засідання". Якби йому хотілося знайти корів, він би поїхав завтра о сьомій вранці. Але теж треба буде, щоб він пішов, пан Брюне. Двічі Мішо не обдуриш, це просто мисливський собака! О, який розбійник!
– В армії треба було лишати отаких бандитів, як він, – сказав Тонсар, – його тільки на ворога й пускати… Хотів би я, щоб він запитав у мене моє ім’я, – хай він себе зве старим вояком молодої гвардії, а певен я, що, якби нам помірятися з ним пазурами, в мене більше шерстки в лапах лишиться.
– Ах, до речі! – звернулася Тонсарша до Вермішелі.– А афіші на суланжське свято, – коли ж ми їх матимемо? Вже ж восьме серпня.
– Я вчора відніс їх друкувати до пана Бурньє у Віль-о-Фе, – відповів Вермішель. – У пані Судрі щось подейкували про фейєрверк на озері.
– От набереться народу! – вигукнув Фуршон.
– Славні деньочки для Сокара! – з задрістю вимовив шинкар.
– О, як не буде дощу!.. – додала його жінка, наче заспокоюючи себе.
Зачувся тупіт коня, в напрямі від Суланжа, і хвилин через п’ять судовий виконавець вже прив’язував свою коняку до стовпа, вкопаного біля хвіртки, якою виходили корови; далі він сам всунув голову в двері "Великих-ГУ-синіх".
– Ну, ну, хлоп’ята, не гаймо часу, – сказав він, вдаючи, що дуже поспішає.
– Ах! – сказав Вермішель, – один ухиляється, пане Брюне… У дядька Фуршона подагра…
– В нього багато подагр, – відповів виконавець. – Та закон зовсім не зобов’язує його бути тверезим.
– Ви вже пробачте мені, пане Брюне, – сказав Фуршон, – мене чекають в одній справі в Егах, у мене там приторговують видру…
Брюне, маленький, сухенький чоловічок з жовчним обличчям, одягнутий весь у чорне сукно, з жовтими очима, кучерявим волоссям, стиснутим ротом, гострим носом, захриплий голосом, – був взірцем людини, яка своїм обличчям, поводженням і характером цілком відповідає своїй професії. Він так добре знав право або, вірніше, крутійство, що був одночасно і страховищем, і порадником кантону: через це він був досить популярним серед селян, від яких звичайно брав свою плату натурою. Усі ці позитивні й негативні властивості та спритність приваблювали до нього місцеву клієнтуру, на відміну від його співбрата метра Пліссу, про якого мова буде далі. Ця наявність одного судового виконавця, який робить буквально все, й іншого виконавця, що нічогісінько не робить, – звичайне явище у мирових судах глухих сільських кутків.
– Отож, справа спалахнула? – запитав Тонсар маленького дядька Брюне.
– Що ж вдієш! Ви його теж дуже обкрадаєте, а він захищається, – відповів виконавець. – Вони погано скінчаться, усі ці ваші справи; в них втрутяться власті.
– Отож нам, біднякам, треба подихати? – сказала Тонсарша, подаючи судовому виконавцеві склянку вина на блюдечку.
– Біднякам подихати можна, в них ніколи нестачі не буде, – сентенційно сказав Фуршон.
– Дуже ви теж рубаєте ліс! – продовжував виконавець.
– Не вірте, пане Брюне; і отакий-от галас за кілька паскудних в’язок хмизу, – сказала Тонсарша.
– Замало повинищувано багатіїв у революцію, от і все, – сказав Тонсар.
У цю мить зачувся шум, страшний своєю незрозумілістю. Шалений тупіт двох ніг, змішаний із стукотом зброї, панував над шарудінням листя й гілок, які тяглися за ще швидшими кроками, два голоси, такі ж неоднакові, як і звуки кроків, кидали верескливі вигуки. Всі присутні в шинку здогадалися, що це чоловік переслідував, а тікала жінка; але з якої причини? Незнання тривало недовго.
– Це мати, – сказав, підхоплюючись, Тонсар, – я пізнаю її дзвіночок.
І раптом, вдершись по кривих східцях "Великих-ГУ-синіх" останнім зусиллям енергії, яка живе тільки в суглобах контрабандистів, стара Тонсар, змахнувши в повітрі всіма чотирма кінцівками, розтяглася посеред шинку. Величезне громаддя її в’язки страшенно загуркотіло, падаючи від одвірка на долівку. Всі підхопилися. Столи, пляшки, стільці, зачеплені сучками, розлетілися в усіх напрямах. Гармидер був би не більший, якби обвалилася вся халупа.
– Ой, зараз помру! Мерзотник вбив мене!..
Крики, вчинки і вторгнення старої пояснилися появою на порозі лісового сторожа в зеленому суконному костюмі, у капелюсі з срібним мотузком, з шаблею при боці, у шкіряній перев’язі з гербами Монкорне і Труавілів на ній, у червоному форменому жилеті й в шкіряних гетрах вище колін.
Після хвилини непевності сторож сказав, побачивши Брюне й Вермішель:
– В мене є свідки.
– Чого? – запитав Тонсар.
– У в’язці в цієї жінки десятирічний дуб, розрубаний на кругляки… Це злочин!
Ледве було сказано слово "свідок", як Вермішель вирішив за краще вийти подихати свіжим повітрям у виноградник.
– Що!.. Що!.. – казав Тонсар, стаючи перед сторожем, тоді як Тонсарша піднімала свекруху. – Чи не схочеш ти намастити собі п’яти, Ватель?.. Складай свої протоколи й хапай людей на шляху, – там тобі й місце, розбійнику, а звідси йди. Мій будинок, треба думати, належить мені! І вугільник господар у себе вдома…
– Я спіймав її на гарячому, твоя мати повинна йти зі мною.
– Арештувати мою матір у мене в домі? Ти не маєш на це права. Моє житло недоторканне, це добре відомо. Чи є в тебе наказ нашого слідчого, пана Гербе? Сюди без суду не ввійдеш. А ти ще не суд, хоч і присягав на суді заморити нас голодом, лісовий приставе клятий!
Лють у лісника досягла такого ступеня, що він намагався силою заволодіти в’язкою. Але стара, цей жахливий обривок почорнілого пергаменту, наділений руками, подібну якій можна побачити тільки на картині Давіда "Сабінянки", закричала йому:
– Не торкай, або я видряпаю тобі очі!
– Гаразд, насмільтесь розв’язати в’язку при пану Брюне, – сказав лісник.
Хоч судовий виконавець і зберігав вираз байдужості, якого надає чиновникам звичка до всіляких справ, але він підморгнув оком шинкарці та її чоловікові, даючи зрозуміти: "погана справа!". Старий Фуршон, із свого боку, пальцем вказав своїй дочці на купу попелу, навалену в каміні. Тонсарша, одразу зрозумівши з цього виразного жесту і те, яка небезпека загрожує її свекрусі і яку пораду дає їй батько, вхопила жменю попелу й кинула його у вічі лісникові. Ватель аж завив; Тонсар, наділений всією зіркістю, що її втратив лісник, грубо штовхнув його на криві зовнішні сходи, на яких ногам сліпого було так легко спотикнутися, що Ватель покотився аж до самого шляху, випустивши з рук рушницю. В одну мить в’язку було розв’язано, кругляки вийнято й заховано зі спритністю, що не піддається ніякому описові. Брюне, не бажаючи бути свідком цієї операції, прекрасно передбачуваної ним, кинувся піднімати лісника; він посадив його на схилі й побіг змочити хустку в воді, щоб промити очі потерпілому, який, незважаючи на свої страждання, намагався добратися до струмка.