Ці фермери приїжджають у власних кабріолетах вносити свою орендну плату кредитними білетами в тому разі, якщо їх комісіонери на центральному ринку не беруть на себе їх платежів. Ось чому на ферми в департаментах Сени-і-Уази, Сени-і-Марни, Уази, Ери-i-Луари, Нижньої Сени і в Лyape існує такий великий попит, що капітали тут не завжди дають півтора процента. Проти прибутковості земель у Голландії, Англії і Бельгії цей процент ще дуже великий; але в п’ятдесяти льє від Парижа значна ділянка землі потребує стількох різних видів експлуатації й випускає таку різноманітну продукцію, що являє справжнє промислове підприємство з усіма випадковостями фабричного виробництва. Там багатий землевласник – це купець, вимушений шукати збуту для своєї продукції, точнісінько як заводчик-металург або бавовняний фабрикант. Він навіть не може уникнути конкуренції; селяни, дрібні землевласники, доводять її до останньої крайності, пускаючись на угоди, цілком неприйнятні для добре вихованої людини.
Управитель має знати межування, місцеві звичаї, умови збуту та експлуатації, трохи – сутяжництво, щоб захищати довірені йому інтереси, комерційне рахівництво і мати прекрасне здоров’я, зокрема любов де ходіння пішки і до верхової їзди. Зобов’язаний представляти свого хазяїна й маючи з ним постійні зносини, управитель не може бути людиною з простого народу. З огляду на те, що рідко який управитель одержує плату в тисячу екю на рік, завдання здається нерозв’язним. Як знайти стільки добрих якостей за скромну плату в країні, де люди з такими якостями можуть знайти яку схочуть посаду?.. Виписати людину, незнайому з краєм, – означає дорого оплатити досвід, який вона набуде. Підготувати молоду людину з місцевого населення – часто те саме, що штучно вигодувати невдячність. Отже, лишається тільки обирати між чесною бездарністю, яка шкодить через бездіяльність або короткозорість, і меткістю, що дбає лише про себе. Звідси та соціальна номенклатура і та природна історія управителів, яку один польський вельможа сформулював так: "У нас, – сказав він, – існують два сорти управителів: один думає тільки про себе, другий думає про нас і про себе; щасливий землевласник, який натрапив на другого! Що ж до такого управителя, який думав би тільки про нас, то його досі ще ніхто не бачив".
Іноді можна зустріти управителя, що думає про свої і хазяйські інтереси (див. "Життєвий дебют" у "Сценах приватного життя"). Гобертен був управитель, зацікавлений тільки власним благополуччям. Показати третю різновидність цієї породи – означало б запропонувати громадській увазі мало правдоподібну особу, яку все-таки знало колишнє дворянство ("Кабінет антиків" у "Сценах провінційного життя") і яка, проте, зникла разом з ним. З безперервним подрібненням великих маєтків звичаї аристократії неминуче зазнають змін. Коли в теперішній Франції не знайти двадцяти великих маєтків, керованих управителями, то років через п’ятдесят не знайдеться й ста великих маєтків, керованих прикажчиками, принаймні, без змін у цивільному праві. Кожному багатому землевласникові доведеться самому дбати про власні інтереси.
Цей переворот, що вже почався, підказав таку відповідь одній дотепній старій жінці, в якої запитали, чому, починаючи з 1830 року, вона лишається на все літо в Парижі: "Я не їжджу в замки відтоді, як з них понаробляли ферм". Але до чого ж приведе ця дедалі гарячіша суперечка людини з людиною, багатія з бідняком? Цей нарис написано з виключною метою висвітлити це страшне соціальне питання.
Можна зрозуміти незвичайну розгубленість, жертвою якої став генерал після звільнення Гобертена. Коли він, як усі, вільні робити, що схочуть, туманно сказав самому собі: "Я прожену цього шахрая", він не взяв до уваги випадковості, забувши про спалахи свого киплячого гніву – гніву сангвініка-рубаки, в момент, коли якийсь злочин відкриє йому очі на його добровільну сліпоту.
Вперше ставши землевласником, Монкорне, дитина Парижа, заздалегідь не подбав підшукати собі управителя; тепер же, ознайомившися з краєм, він зрозумів, який потрібний посередник такій людині, як він, щоб вести справи із стількома людьми з нижчих верств суспільства.
Гобертен, якому ця гаряча сцена, що тривала дві години, з’ясувала скрутне становище, в яке має потрапити генерал, скочив на свою конячку, вийшовши з кімнати, де сталася сварка, домчав до Суланжа і став радитися з подружжям Судрі.
З його слів: "Ми розлучаємося з генералом, кого б тільки ми могли підсунути йому в управителі, щоб він не мав ніякої підозри?" Судрі одразу зрозуміли думку свого друга. Не забувайте, що сержант Судрі, який сімнадцять років очолював кантональну поліцію, був ще подвоєний своєю дружиною з її хитрістю, властивою субреткам оперних див.
– Довго доведеться йому шукати, – сказала пані Судрі,– поки знайде когось, хто був би вартий нашого бідного Сібіле.
– Край йому! – вигукнув Гобертен, ще червоний від свого приниження. – Люпен, – сказав він нотаріусові, який був на цій нараді,– вирушайте-но в Віль-о-Фе та навчіть Марешаля на той випадок, якщо наш красень-кірасир питатиме в нього поради.
Марешаль був тим самим повіреним, якого його колишній патрон, що вів у Парижі справи генерала, природна річ, рекомендував панові де-Монкорне як порадника після вдалої покупки Егів.
Цей Сібіле, старший син секретаря суду у Віль-о-Фе, конторник у нотаріуса, без копійки в кишені, двадцяти п’яти років віком; до божевілля закохався в дочку суланжського мирового судді.
Цей гідний суддя з півтори тисячами франків платні, на ім’я Саркюс, одружився з дівчиною без усякого посагу, старшою сестрою суланжського аптекаря пана Вермю. Його дочка, хоч і одиначка, мадмуазель Саркюс, усе багатство якої полягало в її красі, могла б, мабуть, вмерти, але ніяк не жити на плату, яку одержує конторник нотаріуса в провінції. Молодий Сібіле, родич Гобертена за якимись досить важко уловлюваними в плутанині родинних схрещень зв’язками, що обертають на кузенів мало не всіх мешканців маленьких міст, дістав турботами свого батька й Гобертена поганеньке місце в оціночному управлінні. Бідняк мав страшне щастя стати батьком двох дітей за три роки. Секретар суду, обтяжений сам п’ятьма дітьми, не міг допомагати старшому синові. Мировий суддя мав тільки будинок у Суланжі й сто екю ренти. Ось чому пані Сібіле-молодша більшу частину часу залишалася в свого батька, живучи в нього разом із своїми двома дітьми. Адольф Сібіле, якому доводилося роз’їжджати по сьому департаменту, час від часу відвідував свою Аделіну. Може, саме в таких умовах шлюб і приводить до плодючості жінок.