Генерал кинув на Сібіле другий погляд, такий самий дипломатичний, як перший; але управитель, здавалось, не був вражений цією підозрілістю, прихованою під благодушністю і усмішкою.
– Моя безчесність так порадує пана Гобертена, що я його зроблю своїм покровителем, – продовжував Сібіле. – Ось чому він слухатиме мене обома вухами, коли я зроблю йому таку пропозицію: "Я можу здерти з пана графа двадцять тисяч франків на користь панів Гравло з умовою, що вони поділять зі мною цю суму". Якщо противники ваші погодяться, я приношу вам назад десять тисяч франків, ви втрачаєте тільки десять тисяч, пристойності додержано, і справу припинено.
– Ти добрий хлопець, Сібіле, – сказав генерал, беручи його за руку і потискуючи її.– Коли ти зумієш і надалі так само лагодити справи, як тепер, я тебе вважатиму за перлину управителів.
– Щодо майбутнього, – відповів Сібіле, – ви не вмрете з голоду, якщо років з два-три не будете рубати ліс. Почніть з старанної його охорони. За цей час, звичайно, в Авоні спливе чимало води. Гобертен може вмерти, або може так забагатіти, що відійде від справ, нарешті у вас буде час створити йому конкурента, – пиріг досить великий, щоб можна було його поділити надвоє; ви знайдете іншого Гобертена, щоб протиставити цьому.
– Сібіле, – сказав старий солдат, захоплений цими різноманітними розв’язаннями, – я дам тобі тисячу екю, якщо ти закінчиш справу так; а щодо дальшого ми поміркуємо.
– Пане граф, – сказав Сібіле, – насамперед охороняйте ваші ліси. Погляньте, в який стан обернули їх селяни за два роки вашої відсутності… Що я міг зробити? Я управитель, а не сторож. Для охорони Егів вам треба мати кінного об’їзника і трьох окремих сторожів.
– Будемо захищатися. Раз це війна, гаразд, будемо воювати! Це мене не лякає,– сказав Монкорне, потираючи руки.
– Це війна грошей, – сказав Сібіле, – і вона здасться вам важчою за іншу. Можна вбити людину, а корисливість не вб’єш. Ви будете битися з ворогом на тому полі, де воюють усі лісовласники, це поле – збут! Замало виробити, треба продати, а щоб продати, треба бути в добрих стосунках з усіма.
– Я перетягну на свій бік місцеве населення.
– Як? – спитав Сібіле.
– Роблячи йому добро.
– Робити добро селянам долини й дрібним суланжським обивателям! – вигукнув Сібіле, страшно косячи очима, бо іронія спалахнула в одному оці більше, ніж в другому. – Ви, пане граф, не здаєте собі справи в тому, що хочете робити. Тут сам господь Ісус Христос вдруге вмер би на хресті!.. Якщо ви хочете спокою, пане граф, візьміть приклад з небіжчиці мадмуазель Лагер, дайте себе грабувати, або ж залякайте людей. Народ, жінки й діти управляються однаково – страхом. У цьому великий секрет сили Конвенту й імператора.
– Ах, так! Отож ми тут у розбійницькому кублі! – вигукнув генерал.
– Мій друже, – звернулася до Сібіле, підійшовши, Аделіна, – на тебе чекає сніданок. Пробачте мені, пане граф, але він ще нічого не їв з самого ранку, він їздив сьогодні в Ронкероль доставити зерно.
– Ідіть, ідіть, Сібіле…
Другого ранку, підвівшись задовго до світу, колишній кірасир знову пройшов Авонську браму з наміром поговорити зі своїм єдиним сторожем і з’ясувати його настрій.
Ділянка егського лісу площею в сімсот-вісімсот арпанів лежала по течії Авони, і щоб зберегти річці її величний вигляд, було залишено по ряду великих дерев на обох берегах цього майже прямого каналу протягом трьох льє. Фаворитка Генріха IV, що колись володіла Егами, така ж пристрасна мисливиця, як і сам Беарнець[77], наказала побудувати в 1593 році міст на одну арку, щоб з’єднати цю частину лісу з придбаною для неї далеко більшою ділянкою, розташованою на горбі. Авонська брама була тоді побудована, як збірний пункт мисливців, місце їх побачення, а відомо, з якою розкішшю тодішні архітектори споруджали такі будови, присвячені цій першій розвазі дворянства й королів. Звідси розходилося шість алей, що збирались на майданчику в формі півмісяця. В центрі цього півмісяця височів обеліск з колись позолоченим сонцем нагорі і з зображенням на одному боці наваррського герба, а на другому – герба графині де-Море. Другий півмісяць, розташований на березі Авони, сполучався з майданчиком біля брами прямою алеєю, в кінці якої було видно вигнутий горб моста у венеціанському стилі. Між двома красивими залізними ґратами, що малюнком своїм нагадували розкішні й, на превеликий жаль, зруйновані грати в Парижі навколо саду на Королівській площі, височів цегляний павільйон з кам’яною перев’яззю, обтесаною, як і перев’язь замку, алмазною гранню, з дуже гострим дахом, з вікнами, облицьованими каменем, обтесаним такою ж гранню. Цей старовинний стиль, що надавав павільйонові якогось королівського вигляду, у містах пасує тільки тюрмам; але серед лісу він набуває від оточення своєрідної величності. Масив дерев був завісою, за якою псарня, соколиний двір, фазанник та приміщення мисливців лежали в руїнах, після того, як були колись предметом захвату Бургундії.
У 1595 році із цього розкішного павільйону вирушило королівське полювання з прекрасними собаками, облюбованими Паоло Веронезе[78] й Рубенсом, попереду, з уцілілими тільки в чудових творах Вувермана[79] кіньми, що тремтіли своїми м’ясистими блакитнуватими й білими шовковистими крупами, супроводжуване тією прислугою в парадних лівреях і оживлюване тими мисливцями в чоботах з розтрубами й штанах з жовтої шкіри, які заселюють великі полотна ван-дер-Мелена[80]. На обеліску, спорудженому на знак відвідання Беарнця і його полювання з прекрасною графинею де-Море, було проставлено відповідну дату під наваррським гербом. Ревнива фаворитка, сина якої король узаконив, не побажала бачити на обеліску згубного для її щастя французького герба[81].
У той момент, коли генерал побачив цей чудесний будинок, мох зеленив чотири схили його даху. Поїдене часом каміння облицювання, здавалося, волало тисячею розкритих ротів про образу святині. Із роз’єднаних свинцевих рам де-не-де повипадали восьмикутні шибки вікон, які мали вигляд осліплих на одне око. Жовті левкої квітли між балясинами поруччя, плющ впивався своїми білими кошлатими пазурами в усі щілини.