– І гарненько зрозумійте ще те, – сказав Фуршон, – що хапальники з чужих громад не будуть допущені.
– Отак! Отак! – сказав Бонебо. – Ні моя мати, ні я, ні твоя мати, Годен, не зможемо тут збирати колоски? Оце так жарти начальства! Я їм дуже набрид!.. От! Чи не з пекла виліз цей генерал-мер!..
– Ну, а ти, Годен, як і раніш, збиратимеш колоски? – спитав Тонсар підмайстра каретника, який розмовляв дуже зблизька з Катрін.
– В мене нічого нема, я бідняк, – відповів той. – Я буду вимагати собі посвідки.
– Отже, що батькові дано за видру, моє маляточко? – говорила вродлива шинкарка Мушеві.
Хоч і знемагаючи від трудного травлення, з поглядом, затуманеним від двох пляшок вина, Муш, сидячи на колінах у Тонсарші, схилив голову на шию тітці й ухильно прошепотів їй на вухо:
– Не знаю, але в нього є золото!.. Коли ви беретеся цілий місяць годувати мене досхочу, я, може, й розшукаю його тайничок. Є в нього одна така місцинка.
– У батька є золото!.. – сказала Тонсарша на вухо чоловікові, що панував своїм голосом над загальним шумом від палкої суперечки, в якій взяли участь всі відвідувачі.
– Цить! Груазон! – вигукнула стара.
У шинку одразу настала глибока тиша. Коли Груазон був уже досить далеко, стара Тонсар подала знак, і знову почалася суперечка у питанні, чи збирати, як раніш, колоски без усяких посвідок про бідність.
– А все ж доведеться вам підкоритися, – сказав дядько Фуршон, – бо Оббивальник поїхав до префекта просити в нього солдатів на підтримування порядку. Вас переб’ють, як тих собак… Ми й насправді собаки!.. – прокричав старий, намагаючись перебороти неповороткість, якою скувало йому язик іспанське вино.
Ця друга заява Фуршона, хоч яка безглузда вона була, нагнала на присутніх задумливість: їм вірилося, що уряд здатен без жалю їх перебити.
– Такі ж заколоти були біля Тулузи, де я стояв у гарнізоні,– сказав Бонебо, – ми пішли вперед: селян порубали, поарештовували… Ну ж і сміху було, як вони пробували боротися з військами! Десятьох засуджено на каторгу, одинадцятьох – в тюрму; розправилися з ними, чого там!.. Солдат солдатом і лишиться, а ви всі шпаки, вас можна порубати, й край!
– Ну, – сказав Тонсар, – чого ж ви всі сполошилися, наче стадо козенят? Що можна відняти в моєї матері або в моїх дочок?.. Посадять у в’язницю?.. Що ж, посидимо і в в’язниці. Оббивальникові всієї округи в тюрму не засадити. До того ж, вони далеко краще годуються на королівські гроші, ніж у себе дома, арештанти оті, та й взимку їм тепліше.
– Усі ви дурні! – промичав дядечко Фуршон. – Краще потрошку обсмоктувати пана, ніж прямо нападати на нього! Однаково вас всіх замотають! Коли каторга вам мила, тоді справа інша. Там, правда, менше роботи, ніж на полі, а зате – неволя.
– А може, – сказав Водуайє, який виявився одним з найщиріших порадників, – буде краще, щоб хтось із нас не пошкодував своєї шкури й визволив наш край від цього лютого звіра, що зробив собі нору біля Авонської брами…
– Покінчити Мішо?.. – сказав Ніколя. – На це я піду.
– У цьому замало пуття, – вимовив Фуршон. – Це нам, дітки мої, занадто дорого обійдеться. Нам найкраще прибіднюватися, галасувати, що голодуємо: пани з Егів схочуть нам допомогти, і ви на цій справі матимете більше, як на збиранні колосків.
– Усі ви жалюгідні кротолови! – вигукнув Тонсар. – Хай справа дійде до сутички з судом і військами, не зашлють же цілий край на каторгу, а потім ми знайдемо і в Віль-о-Фе і серед давніх панів людей, готових за нас заступитися.
– Це дійсно так, – сказав Курткюїс. – Це ж тільки один Оббивальник скаржиться на нас; пани де-Суланж, де-Ронкероль та інші задоволені! Здумати тільки, що, якби цей кірасир був хоробрішим та дав себе вбити разом з іншими, я б і тепер так само щасливо жив біля своєї Авонської брами, де він мені все перевернув догори дном, так що й нічого не впізнати.
– Ні, війська не пошлють заради якогось одного мерзотника-пана, що посварився з цілим краєм! – сказав Годен. – Це його провина! Він хоче тут все перемішати, всіх повалити; уряд йому скаже: зась!
– Уряд інакше й не каже, він зобов’язаний так казати, наш бідний уряд, – сказав Фуршон, зненацька охоплений ніжністю до уряду. – Мені шкода його, отой бідний уряд… Нещасний він, без копійки за душею, як і ми… А це ж безглуздо для уряду, який сам робить гроші. Ах, якби я був урядом!
– Але, – вигукнув Курткюїс, – мені казали у Віль-о-Фе, що пан де-Ронкероль говорив у Зборах про наші права.
– Це писано в газетині пана Рігу, – сказав Водуайє, що умів, як колишній польовий сторож, читати й писати, – я сам читав…
Незважаючи на свої вдавані ніжності, старий Фуршон, як багато простих людей, що в них здібності загострювалися від сп’яніння, стежив зірким оком і чуйним вухом за цією суперечкою, якій надавали особливої цікавості окремі розмови по кутках. Раптом він, підвівшись, виступив на середину кімнати.
– Послухайте старого, він п’яний, – сказав Тонсар, – у нього тепер дві хитрості: і своя, і вина…
– Ще й іспанського!.. Це вже буде три, – перервав його Фуршон, вибухаючи сміхом фавна. – Дітки мої, не треба бити просто в лоб, ви на це занадто слабкі; візміться-но за цю справу хитренько!.. Вдавайте мертвих, лежіть, як ті собаки. Маленька пані вже досить налякана, ну, незабаром усе прийде до мети, вона поїде звідси, а Оббивальник помчить за нею, бо це його пристрасть. От план. Але, щоб прискорити їх від’їзд, моя порада – відняти від них їхнього порадника, їхню головну силу, нашого шпигуна, нашу мавпу.
– Кого ж це?
– Ет, це клятий кюре, – сказав Тонсар, – виловлювач гріхів, який хоче годувати нас причасними облатками…
– Так, то правда! – вигукнув Водуайє.– Ми були щасливі без кюре. Треба покінчити з цим богоїдом, от де наш ворог!
– Шмаркач, – продовжував Фуршон, наділяючи абата Бросета прізвиськом, яким той був зобов’язаний своєму кволому виглядові,– міг би, мабуть, спокуситися якою-небудь бестією в спідниці, бо він занадто додержується вже всіх постів. А ми зчинили б такий галас, якби він спіймався на гарячому, що єпископ мусив би його перекинути в інше місце. От коли зрадів би по-диявольськи наш добряк Рігу… Якби Курткюїсова дочка погодилася розлучитися із своєю оссерською пані,– вона, при її красі, та ще вдавши святошу, могла б врятувати вітчизну. Раз-два, і все!