СЕМИРОЗУМ
Повість
Слова, які зараз прочитаєте, лягли на папір після декількох моїх поїздок у рідні місця, на північ Полісся. Вигадок, фантазій межи тих слів — щонайменше. Це минувшина моїх дідів, батьків, сторінка з історії суворого, лісного краю.
ОСІНЬ. МОЛИТВА
Прийшла сестриниця із школи, глянула на ґанок, чи не виглядає з дверей мати — Марта якнайсуворіше заборонила дочці відволікати дядька од роботи, — і притулила до нижньої шиби своє вилицювате обличчя:
— Дядьку, ви не читаєте?
— Ні, — відповів я.
Слово честі, мені самому обридло черкати червоним олів-цом зошити семикласників, а тих зошитів усе не меншає,— л ледве доніс від школи, учора в двох класах був твір.
— Микола Чемерець телевізора купив. От ідіть подивіться.
Я накинув пальто, ступив на ґанок. Справді, Миколай та Андрій Лозовий сиділи на даху, лаштували хрестату антену. Орина, жінка Миколая, підтримувала внизу драбину. Це так здивувало та зацікавило мене, що я зважився почалапати попід призьбою, над самісінькою багнюкою, до тину. Земля була м'яка і слизька, кілька днів підряд мрячило, осінь видалась щедрою на воду. Але я таки щасливо перебрів кут городу, на якому ще білів капустяний лист, спинився біля перелазу.
— Миколай! — гукнув. — Ти що, телевізора купив?
— Купив, пане вчителю, — басовито відказав з гребеня Чемерець. — А що, хіба я бідніший за інших?
І він зирнув на сусідню — через вулицю — хату. Там теж височіла телеантена. Посеред двору стояв сам господар — Павло Дахновець. Косив оком на Чемерцеве подвір'я, але в поміч не спішив. Мабуть, чекав, доки покличуть. Його не кликали.
Ці дві родини — Чемерці й Дахновці — давні суперниці, них однаковісінькі хати, однаковісінькі ворота, однаковісінькі хліви, навіть сади дуже схожі. В обох родинах по двійко дітей.
Минулого тижня я був у колгоспній конторі, домовлявся про поїздку старшокласників на виставку, до міста. Поки голова колгоспу розбирався з нарядами, я стояв у коридорі, слухав, як дядьки доймали Чемерця:
"Як ви з Дахновцем ото так прилаштовуєтесь, що й діти ваші геть схожі?"
"Чемерець проект у Павла свиснув і пече з готового".
"По типовому..."
"Ха-ха-ха!.."
Перший у селі, — після колгоспного голови, — купив телевізора Андрій Лозовий. Сім'я велика, працьовита, двоє дівчат на фермі, доярки, сам Андрій — біля молотарок та машин" усіляких ходить, теж чималий заробіток. Трохи пізніше ще один телевізор придбав Семен Кугляк. Цей трактористом усе життя в колгоспі, позаторішнього хліба досі не забрав з комори. Десь по жнивах причастився до культури й цивілізації Дахновець — стару корову продав, на господарстві теличку залишив, та й обоє вельми беручкі до роботи. Тепер — Миколай. П'ятий телевізор у селі. І нікому я так не дивувався, як Чемерцю. Коріння цього подиву — в дитинстві. Бо тоді ми сусідували. Був Миколай якийсь хирлявий, зачуханий, як у нас кажуть, ще й недочував на одне вухо — по війні міну розряджали на цвинтарі, то його контузило. За тепла пас із своїм дядьком Батраком людську череду і щовечора в іншій сім'ї вечеряв. Ще й на обід давали, тому ходив завжди з полотняною торбою. Взимку він майже не злазив з печі. Щороку в нього зимувала якась болотна пташка: то кулик, то деркач, то качка з підбитим крилом. Од того в хаті стояв гострий болотяний дух. Пізніше Миколай пристав у прийми до перестаркуватої Орини, яка молоко приймала. Правління колгоспу призначило його бригадиром фермівської бригади. Тепер ось сестра сусідує з Чемерцем.
— Де ж ти, Миколаю, грошей стільки набрав? — запитую, коли Чемерець спустився з даху і підійшов до мене припалити. Я знаю, що вони з Ориною звели позаторік будинок на дві кімнати і ще, мабуть, не встигли боргів позбутися.
Миколай хитро всміхається:
— Чого доброго, а грошей, пане вчителю...
Мені не зовсім до серця оте насмішкувате "пане вчителю", але я змовчую. Миколай знає мене з колиски, і чоловікові трохи дивно, незвично, що зараз навчаю його дітей. А щодо телевізора — здогадуюсь: його молодший брат шоферує в місті, певне, узяв у кредит. Тепер Орина не згає жодного робочого дня та й Миколай з останнього тягтиметься, будуть виплачувати. Зате не відстали від Дахновця.
Надвечір чую, як голосиста Орина гукає до своєї сусідки через вулицю:
— Катерино! Що там сьогодні в телевізорі?
Гукає байдужно, ніби між іншим. Але в цій умисній байдужості, в буденності небуденної фрази — величезна гордість.
— Нічого доброго, — відповідає з ґанку Катерина. — Якась там опера. По другій програмі кіно про Місяць передаватимуть. У вас другу приймає?
— Чого б це він не приймав? — трохи непевно гукає Орина. — Наш телевізор усі програми приймає.
Десь за півгодини у двері стукають. Заходить Миколай.
— Приходь увечері на телевізор,— каже.— Жінка запрошувала.
— Дякую. Прийду.
Виходить. А невдовзі під вікнами, на кутку, дзвенить Оринин голос:
— Приходьте до нас на телевізор! Уже показує...
— Приходьте до нас на телевізор!..
Повечерявши, іду до Чемерця. Там уже густо люду. Прийшли навіть ті, які досі ходили на вечорниці лише до Дахновця. Нове завжди більше вабить. На покуті — синє вікно екрана. Час від часу зображення зривається, провалюється в невідь, натомість по склу біжить пінистий потічок. Тоді Чемерець підхоплюється, вертить ручки. З темряви гучать голоси:
— Миколай, ти його кулаком свидани...
— Може, спужається.
— У Дахновця — луччий. Завжди показує.
— Так то ж, мо, дорожчий...
— Однаковий, — нервує Орина. — У нас ще й дорожче, бо за доставку платили. А в Дахновців — з сільмагу...
Пізнаю по голосах — облич не видко. Лише коли екран знову оживає, з темряви проступають голубуваті лиця
Шфедвіх. Посередині, біля Орини, сидить дід Кирик. Шапку повісив на ковіньку, на шапці — руки.
— А ото ж що воно за поле, а неба нема? — питає дід, коли телевізор оживає.
— Так то ж на Місяці, діду, — сміється Миколай. А яке ж там небо?
— Ніяк я, старий, не втямлю, а хто ж його, того Місяця, так близько бачив?
— Чули ж, що в телевізорі казали, — сердиться Орина, ніби недовір'я Кирика кидає тінь на її радість. — Ракету туди послали, вона й сфотографувала.
— Ти диви... — вовтузиться на стільці дід. — Значить таки на Місяці. А дай я придивлюсь до Семирозумових садів.