— Панове! Панове, станьте! Не біжіть дурно! Все одно ми вас уже наздогнали! Станьте, станьте!
І тут Наливайко помітив, що козаків охопило сум'яття. Вони побачили: ті, хто їх наздоганяв, були такі ж, як і вони, — в такій самій одежі, в таких самих смушевих шапках, і мова була своя.
Запорожці перегукнулися, підозріло закосили очима, та рутдниці не опустили. Раптом з одних саней звівся білий, без шапки, чоловік:
— Северине, це ти? Це ти, Господи, Северине?
— Л! — крикнув і Наливайко і, роззираючись, звідки кричали, підігнав Свата до ближчих саней, роздивився, впізнав і прямо з сідла скочив в обійми Омеляна Горошка. їхні — чорні Наливайкові і срібні Омелянові — вуса тричі схрестилися, і Северин, захлинаючись, прошепотів:
— Галя... Галя... Ми, дядьку Омеляне, з Галею заручились...
— Добре... добре... — чи то сміявсь, чи плакав Омелян і, не даючи Северинові спам'ятатись, вигукнув, щоб було чути усім: — Панове, сюди, до мене! Це наші, наші!
Козацькі сани сггинили лет. Ті, що мчали попереду, зупинилися, а ті, що були позаду, підтяглися, і всі стали біля Омеляна кружка. Від П'ятки яром задихано причорніло верхи й кілька десятків наливайківців. Решта, по пояс в снігу, вели запарених коней.
— Добрий вечір, — привітались, зіскакуючи з коней, Жбур, Шостак, Оливка і Шийка.
— Добрий вечір, — стримано відповіли запорожці.
— Санику! Санику! — загукав Омелян до їздового. — Глянь, хто тепер з нами — твій двоюрідний брат Северин! Северин Наливайко! Ось він, диви!
Саник, з намотаними на лікті віжками, обернув червоні щоки і пробухикав:
— Шо? Пане курінний, я не чую. Шо?
— Та не "шо". Не шокай! Дивись, хто до нас притягнув — твій двоюрідний брат Северин! Панове, — звернувся Горош-ко до запорожців. — Це сотник надвірного війська князя Василя Острозького Северин Наливайко. Сподіваюся, ви про нього чули.
— Чули, — глухо відповіли козаки.
— Аякже, чули. У нас, Северине, пів-Січі з Поділля та із Волині. Тож-бо і тут, і там, на Січі, — ми всі свої!.. А я вже думаю, Северине, хто ж це на нас на вигоні таким чортом упав? Так це ти? А тут, бачу, і в яру доганяє, — так це знову ти? А тут з ожигами ще морока: поки їх зарядиш!..
— З якими ожигами, дядьку, де? — стрепенувсь Наливайко.
— Та з оцими ось, подивись!
Наливайко глянув: у задку саней, на соломі, темнів чималенький дубовий брусок, а на нім — рядочком, приклепані до бруска — дев'ять, завтовшки з палець, мідних дул.
— То це ви із— них ліпили по шляхті?
— З них! Як, було добре?
— Так було добре, — посміхнувся Наливайко, — що шляхта, мабуть, і досі гріє пузами сніг!
— Погано лише одне, — сказав Омелян, — що довго ожи-ги заряджати. Доки наб'єш усі дев'ять дул, впалиш, а тоді набивай знову.
— А чого ж цих ожиг у вас лише по одній? Набрали б їх та поклали у сани, щоб було під рукою кілька: поки одна-друга в роботі, а третя вже заряджається — підспіває.
— Ще не наробили, — зітхнув Омелян. — Це лише проба, бо недавно хлопці придумали... Ти, Северине, бачив, як горіла церква? Бачив. Давай будемо рушати туди, до гетьмана, бо чує моє серце, що їм там не мед.
Місяць світив над яром, ніби лише для нього. Білі його снопи з-поза білих, мов кожухи, хмар висвічували кожну на лиці Наливайка щетинку, що так виросла за цю одну ніч і росла, видно, й тепер, бо його щоки і вилиці ворушились: шкіра чула, коли так швидко росте із неї щетина. Під білим місяцем Наливайко почорнів наче десь зісподу.
— Я, дядьку Омеляне, не можу. Моя сотня виступає на боці шляхти. Так сталося. Прощайте, дядьку Омеляне...
— Боже, Боже! — схопився за голову Горошко.
В цю мить з ярової кручі, з печери, вилетіли скопища зляканих кажанів. Хтось перервав їхній зимовий сон і тепер, сліпі, безпорадні і безмовні, чорним лапатим попелом вони забилися, замерехтіли над снігом, затьмили і місяць...
То була не печера, а підземелля, і підземелля, видно, подвійне, бо вслід за кажанами з одного його отвору вискочила козацька кіннота, а з другого — козаки піші. Попереду піших біг чоловік з булавою. Від раптової снігової білизни вони всі, як і кажани, на якусь мить посліпни і, не бачачи один одного, закрутилися на місці...
Поки роззявлені роти Наливайкової сотні, як і його самого, ще не закрилися, Омелян Горошко з усіма, хто на санях, погнали до підземелля, до Косинського, до своїх...
Чорні, витіпані до смерті запорожці оговталися, послухали Омеляна і кинулися на поплічника шляхти — на Наливайка. А він — на них.
Січа хрипіла до ранку.
Янушеве військо підходило до Острога.
У легкій сизій паморозі, над церквами й костьолами, над замком і городищем, над Горинню і лісами жевріло тихе, післяобіднє, мов намальоване, лютневе, вже трохи тепле, спокійне сонце, і сиві під ним солом'яні і соснові, осинові і торфові пахучі димки із Острозьких будинків і хат стояли й не ворушились.
Пахло коржами, часником, олією і борщами.
Дзвони — що православні, що католицькі, — здавалось, помирилися, заприсягайся у вічній згоді і під вечірнє овече бекання гули задумливо й рівно, стримано й благовісно — в один миротворчий голос.
Шапки та крисані, брилі та фески, ярмулки та кучми, кожухи, свити, киптарі, халати, бекеші — все, що в Острозі жило, робило і торгувало, все, що хотіло, вийшло за мури, за Татарські ворота, на лід, на Горинь зустрічати військо. Навіть ворони тримали у небі крила урочисто і достойно, не каркали і не сварились.
Перед Горинню й полем, де вже зблискували передні ряди гусарів, перед натовпом, спинами до нього, під хоругвами й прапорами, в святковому облаченні стояли — кожен у своїм оточенні: священики, ксьондзи, монахи і єзуїти, — настоятель церкви святого Миколая священик Дем'ян Наливайко й посланник папи римського патер дон Александро Комулео. Коли, ніби ненароком, ніби крадькома, їхні погляди зустрічалися, вони один одному чемно кивали і усміхались.
Князь Василь був у замку. Він стояв у вежі перед замерзлим вікном і слухав маршалка. Маршалко нагадував князеві, що в церквах і костьолах все до служби готово, що столи в круглій залі стоять накриті, що все іде так, як має бути.
Князь Василь маршалка відпустив, запахнув поли шуби й підійшов до вікна ближче. Та прохукувати шибку не став, а лиш приклав до неї вухо й прислухався.