Просікою у цім молодім тумані, в його від зорі малиновім вогні, по шию у ньому, Петро підводив Куріпочку до муру. В сідлі невідомо кому всміхалася принцеса, і її темно-жовтий шовк горів тепер чисто жовтим, і вона сама палахкотіла в сідлі, як жовта над малиновим степом хоругва! Усміх усміхом, а зубки її цокотіли. Петро позиркував на неї через плече, нічого не казав, лише супився. А Куріпочка, поки Петро оглядався на Хабіджу, витягував з туману шию, вдивлявся у монастир і злизував з губ туман. Всередині у Куріпочки все пекло і тремтіло. Ще від тої хвилини, коли Петро зайшов у пущу і його довго не було. Тоді він подумав, що господар звідти вже не повернеться, що його там роздерли вовки або, що гірше, він покинув Куріпочку назавжди. Тепер Куріпочка наче й спокійно вже йшов, та від внутрішньої незатихлої печії лизав туман. Він знав, що рано чи пізно Петро це помітить і щось таке скаже.
І він помітив. І він сказав:
— Ти що, стерво, тут розлизалося? Води хочеш? Мало тобі було Дністра? У Дністрі ще не напилося, що аж у вуха набрало? І мало тобі, що принцесу згребло з тебе гілкою, а ти й не почуло, і не помітило? Аякже — вже воно води хоче!..
Грішними очима Куріпочка глянув на Петра й заховав голову у туман. Тепер з туману виглядала лише його грива, а в очах було малиново.
Петро з Куріпочкою і Хабіджою зупинилися в кропиві за кілька кроків від муру. Під ним, у його сірій тіні, туман лежав трохи нижче й сягав Петрові лише до пояса. З малинового на просіці, у тіні туман перемінився на блідо-зелений і став холоднішим. Петро задер голову і вже розкрив рота, як побачив: послушниця-вартова, на мурі стоячи, спала, бо ластівки шугали біля самого її лиця. У заширокій і задовгій, як для неї, рясо-форі вона тулила вві сні до грудей рушницю, боком спиралася на гармату, напівзаплющеними очима дивилася кудись на пущу й, видно було, нічого крізь сон не бачила. Рівненький, як срібна рибка, тонкий її носик тихо тріпотів і посвистував. Завеликий темний каптур сповз їй на одне вушко до шиї, а друге вушко, як білий клаптичок снігу, виглядало із-під коси. "Мабуть, і сьогодні буде жарінь", — подумав Петро, бо перед лицем послушниці сірим рухливим стовпчиком комарі "товкли ступу": вони ходили перед її очима знизу-вгору, згори-вниз, і ластівки мало не черкали крильцями її темнавих молодих губ — ластівки прошивали комарячу "ступу" й снідали....
Та ось пелюсткове світло зорі на щоках у послушниці стало в'янути й пригасати — мало зійти сонце. З двору на мур вихопилась рогата коза. Легким вистрибом за нею ув'язався білий, як і вона, цапок, і вони удвох заходилися скубти на мурі траву. Услід за цапком викотився рябенький цуцик і став з цапком гратися — хапати його за ноги. Цапок ДЗИҐОЮ обертався, ставав дибки, тоді раптово падав на коліна, пригинав до трави голову й наставляв на цуцика ріжки. Цуцик оббігав його ззаду — і все починалось спочатку... Коза й не дивилась на них, поскубувала травичку, аж раптом підняла голову і, як була з медвяною квіткою буркуну у тонких рухливих губах, так і застигла. Вуха її теліпнулися, а водянисті прозорі очі взялися настороженістю: коза помітила Жбура. "Білі сережки під її підборіддям одвисли, і вона, як і Петро перед тим, теж було вже розкрила писка, та Петро встиг прикласти до вусів пальця й прошепотів: "Цить!.."
Та "цить" можна було сказати Куріпочці, а не козі. Зеленими від трави губами вона сьорбнула повітря, надулася і бекнула так, що комарі перед обличчям послугпниці перестали "товкти ступу", а ластівки розлетілися хто в небо, а хто на дзвіницю. Цуцик із цагтковою ногою у роті і сам цапок з мокрими від роси ріжками на мить поціпеніли і вслід за козою чкурнули з муру у двір монастиря.
Послушниця розплющила джмелясті від сну очі й кинула з руки на руку рушницю.
— Сестро, сестро, не стріляй — я свій! — проговорив до неї Петро і зняв з голови шапку, аби послугггниця краще могла розгледіти його, що він ніякий не жовнір і не татарин. — Доброго ранку, сестро, і скажи, де тут у вас ігуменя, бо в мене до неї діло.
Послушниця наставила з муру рушницю й нерозбірливим чи з переляку, чи зі сну голосом сказала:
— Яке може бути в таку ранню годину діло?
— Знаю, знаю, — закидав словами Петро. — Лиш не стріляй. Побудиш усіх! Я сотник наливайківського війська Петро Жбур.
— Хто-хто? — як від вогню, відкинулася від нього послушниця. — Петро?!
— А хто ж? Петро! А ти що — мене знаєш? Тоді хто ж ти сама?
Послушниця приставила рушницю до гармати і скинула каптур на плечі. Голівка її враз стала меншою, вищою, і Петро роззявив рота.
— Галю, це ти? Галю! Звідки ти тут, як?
— Ми вже тут більш як півроку... Ще не постриглась, та думаю постригтись...
— А що ж Гусятин?
— Нема вже, Петре, Гусятина...
— Татари?
— Вони. Все пішло димом.
— Ти, Галю, поки того... не стрижись! — задихаючись, заговорив Петро. — Не стрижись, Христом-Богом прошу тебе! Я сьогодні буду у Северина... я скажу йому, що ти тут...
— То що, Северин є?! Казали ж, його вже давно нема... Убили... — І Галя зайшлася плачем.
— І живий Северин, і здоровий... Ми з військом були далеко... Тільки ти, Галю, не стрижись!
— Так не стригтися? — Галя відвернулася до дзвіниці, і Петро почув, як вона заридала...
На мур знову вискочила коза. За нею, спираючись обома руками на ковіньки, ніби на чотирьох ногах, у темній мантії видибала на мур ігуменя. Очі її клято горіли, а попелясте волосся з-під клобука наче диміло. Вона огріла ковінькою козу по рогах і знову зіперлася на ковіньки, ніби хотіла з муру на Петра скочити.
— Матушко ігумене, я сотник наливайківського війська Петро Жбур. Зі мною в дорозі трапилася пригода, і я змушений був добиватися до вашої обителі і хочу просити вас прийняти до себе оцю бідну дівчину, що сидить на моєму коні, — Петро приготував ці слова заздалегідь.
— Так ви з Наливайком є? — не слухаючи про дівчину, каркнула ігуменя.
— Є. Ми знову є. То ми лиш ненадовго кудись ходили. Тепер ми тут!
— Тоді б ви із своїм Наливайком підкинули нам пороху та зо дві, зо три гармати. А то нібито немає вам що робити — жінок вже на конях возите!
— Матушко ігумене, даю вам козацьке слово — підкинемо вам і пороху і гармат: ми осьдечки учора шарпонули декого за Дністром. А поки прийміть оцю бідну душу, а на додачу і оцього ось невеличкого гаманця...