— Сто тисяч ліврів ренти — чудовий коментар до катехізису, вони допомагають нам утілити мораль у дію! — промовив Рафаель, зітхнувши.— О так, моя доброчесність уже не згодна ходити пішки. Як на мене, нечестя — це мансарда, витертий одяг, сіра шапка взимку і борг у портьє. Ох, якби прожити в таких розкошах рік чи хоч півроку! А потім умерти. Я принаймні спізнав би, вичерпав, спожив тисячу життів.
— Пхе! — заперечив Еміль, що слухав його.— Ти вважаєш карету біржовика за щастя. Ти скоро знудишся багатством, помітивши, що воно відібрало в тебе шанси стати видатною людиною. Чи митець вагався коли між злиденністю багатства й багатством злиднів? Хіба нам весь час не доводиться боротись? Тож наготуй свій шлунок. Глянь! — додав він, величним жестом показуючи на величний, райський, заспокійливий вигляд їдальні банкіра.— Хіба цей чоловік не взяв на себе клопіт нагромаджувати свої гроші для нас? Хіба це не різновид губки, не зазначеної природознавцями в класі поліпів, різновид, який треба видушувати обережно, перше ніж полишимо спадкоємцям висмоктувати її? Як тобі стиль барельєфів на стінах? А люстри, а картини — скільки розкоші, завваж! Коли вірити заздрісникам і тим, хто вдає, ніби знає всі пружини життя, наш господар під час революції вбив якогось німця й ще двох людей — свого, нібито, найкращого друга та його матір? Можеш ти повірити, що в шпакуватій голові шановного Тайфера може зародитися злочин? На вигляд він добряга. Глянь, як виблискує срібло; невже кожен з цих блискучих промінчиків коштував йому удару кинджалом? Ет, облиш! Так можна повірити і в Магомета. Коли публіка має рацію, то ось тридцять чоловік, розумних і обдарованих, зібралися тут, щоб пожерти нутрощі й випити кров цілої родини. А ми обидва чисті, ентузіастичні юнаки,— станемо співучасниками цього злочину! Мені хочеться спитати в нашого банкіра, чи він чесний чоловік.
— Не зараз! — вигукнув Рафаель.— Коли він нап'ється до нестями, а ми пообідаємо.
Два приятелі, сміючись, посідали. Спочатку поглядом, швидшим за слова, кожен із гостей віддав данину захоплення розкішному виглядові довгого стола, білого, мов свіжовипалий сніг; на ньому симетрично стояли накрохмалені серветки, увінчані рум'яними булочками. Кришталь іскрився всіма кольорами веселки, незліченні свічки схрещували своє проміння, страви під срібними ковпаками пробуджували апетит і цікавість. Слова лунали не часто. Сусіди перезиралися. Лакеї розносили мадеру. Потім подали першу переміну в усій її славі; вона зробила б честь небіжчикові Камбасересу, її уславив би Брійє-Саварен. Вина Бордо й Бургундії, білі й червоні, подавалися з царською щедрістю. Ця перша частина бенкету була достоту схожа на виставу класичної трагедії. Друга дія виявилася трохи багатослівною. Кожен із гостей добряче пив, міняючи вина по своїй уподобі, і на ту мить, коли виносили рештки чудових страв, уже зав'язались бурхливі суперечки; багато блідих лиць зарум'янились, не один ніс почав червоніти, щоки пашіли, очі яскріли. Це ще був тільки світанок сп'яніння і розмова не виходила за межі пристойності, але вже почали вихоплюватися з усіх уст насмішки й дотепи, потім лихослів'я тихо підняло свою зміїну голівку й заговорило солодким голосом, потайні натури уважно прислухалися, ще сподіваючись лишитися розважними. Друга страва вже застала уми зовсім розпалені. Кожен їв і говорив, говорив і їв, не зважаючи на те, скільки випив — такі смачні й духмяні були вина, такий заразливий був приклад. Тайфер, щоб розгарячити гостей, наказав подавати грізні своєю міцністю ронські вина, палючий токай, старий руссільйон, що бив у голову. Ніби поштові коні, що від'їздять від станції, так і юнаки, підхльоскувані іскрами шампанського, якого нетерпляче дожидали і якого було подано вдосталь, пустили свої язики чвалом, хоча їхніх міркувань ніхто не чув, заходились оповідати історії, які не мали слухачів, і по сто разів про щось запитували, не дістаючи відповіді. Тільки оргія підносила свій гучний голос; той голос складався з сотні безладних вигуків, що наростали, як крещендо у Россіні. Потім почалися ущипливі тости, хвастощі, зухвалі випади. Усі намагалися хвалитись не великим розумом, а здатністю подужати глеки, барильця, бочки вина. В кожного було неначе по два голоси. Врешті гості заговорили всі зразу, а слуги тільки всміхалися. Коли парадокси сумнівного блиску, істини в блазенських шатах почали стикатися одне з одним, пробиваючи собі шлях крізь вигуки, крізь судові вироки, попередні й остаточні, крізь усяку нісенітницю, як ото в бою летять зусібіч ядра, кулі, картеч, цей словесний сумбур напевно б зацікавив якогось філософа дивовижністю думок чи здивував би політика химерністю пропонованих суспільних систем. Все це було ніби книжка й картина водночас. Філософські теорії, релігії, моральні уявлення, такі відмінні в різних широтах уряди — одне слово, всі великі діяння людського розуму валились під косою, довгою, як коса самого Часу, і, може, ви заледве могли б вирішити, чи вона — в руках сп'янілої мудрості, а чи в руках мудрого, ясновидющого сп'яніння. Підхоплені немовби якоюсь бурею, ці уми, як хвилі, що б'ються в бескеття, неначе хотіли похитнути всі закони, між якими плавають цивілізації,— таким чином, самі того не знаючи, виконували волю Бога, яка полишає в природі добро й зло і не відкриває таємничого змісту їхньої невпинної боротьби. Шалена й блазенська, ця суперечка була схожа на якийсь шабаш резонерства. Поміж невеселими жартами, яким тепер сипали ці діти Революції при народженні газети, і словами веселих пияків при народженні Гаргантюа лежала ціла безодня, що розділяє дев'ятнадцяте й шістнадцяте сторіччя. Те, сміючись, готувало руїну, це — сміється серед руїн.
— Як прізвище отого-он юнака? — спитав нотаріус, показуючи на Рафаеля.— Мені здалось, наче його назвали Валантеном.
— Гадаєте, просто Валантеном? — сміючись, вигукнув Еміль,— Ні, Рафаель де Валантен, з вашої ласки! Наш герб — на чорному полі золотий орел, зі срібною короною, дзьоб і кігті червоні, і чудовий девіз: "Non cecidit animus!"*. Ми — не якийсь там знайда, ми — нащадок імператора Валента, родоначальника всіх Валантінуа, засновника міст Валенсії в Іспанії й Валанса у Франції, ми — законний спадкоємець Східної імперії. Якщо ми дозволяємо Махмудові царювати в Костянтинополі, то тільки зі своєї ласки та ще за браком грошей і солдатів.