Доки він бігав, мати заходилась лікувати Марію домашніми засобами. Напувала її чаєм з медом та наваром з трав, міцно натирала їй тіло якимось жиром...
Дьома повернувся набагато раніше, ніж його сподівались. Ввалився в кухню захеканий, забрьоханий до вух. Євдокія Пилипівна при його появі аж руками сплеснула:
— Що трапилось, Дьомо? Не добіг?
— Добіг... Передав...
— Слава тобі господи. Ну?
— Сам товариш Гопкало обіцяв вжити негайних заходів... А як їй?
— Ніби заснула...
Дьома, полегшено зітхнувши, став приводити себе в порядок.
Невдовзі крізь сітку дощу з'явився на морі "Боцман Лелека". На цей раз не пройшов мимо, завернув просто на маяк і, незважаючи на чималу хвилю, вдало пришвартувався.
Прибув Вовик, привіз молоду лікарку.
Марія металася в жару, і в перший момент їй здалося, що це лише в маренні привиджується їй ота, схожа на гречанку, дівчина в голубій накидці і за нею стурбований, блідий, весь блискучий з дощу Вовик-капітан. Ніби пеленою морського туману була віддалена Марія від них. Стояли і гомоніли десь далеко, хоч розділяв їх лише простір кімнати.
Мати, взявши з рук лікарки саквояжик, показувала Вовикові, де повісити мокру оту настовбурчену голубу накидку та легке демісезонне пальто, яке він чемно підхопив у лікарки з плеча.
Скинувши боти, лікарка поправила на собі шерстяний джемпер з приколотим на ньому біленьким голубом миру і, наблизившись до хворої, просто, з діловим виглядом сіла край дивана.
— Ну як? — усміхнулась вона до Марії і, звично взявши руку хворої, стала рахувати пульс
Вовик не підійшов до Марії. Може, тому, що був без галош і не хотів наслідити по чистеньких сухих килимцях кімнати? Але хай би не боявся, хай "би йшов...
А то навіть рідко й дивиться в цей бік, якось ніби уникає розпаленого погляду хворої.
Покрутився у своєму блискучому дощовику, потоптався, мов чужий, біли порога і вже зібрався йти.
— Може, хоч чайку поп'єш? — втираючись білим фартухом, звернулась до Вовика боцманша.— 3 медком, га?
і,,. — Ні, спасибі, Євдокіє Пилипівно. Спішу. Рейс! л т— Не забудьте ж мене захопити потім,— нагадала млікарка,
— Вас? Забути? — посміхнувся Вовик. І, звертаючись до Євдокії Пилипівни, пояснив: — Ксана Василівна зостанеться у вас до вечора... Зайдемо по неї, коли будемо повертатись у порт,
— Хоча б, сипку, негода не розігралася... Як ви тоді й пристанете?
— Ми — не пристанемо? Та хай тут хоч горами верне!..
Лікарка взяла в Марії термометр.
— Скільки? — поцікавився Вовик з порога.
— Тридцять вісім і вісім...
— О, це не так страшно. Кріпись, Маріє! Ти ж у нас молодчина!
І, війнувши капюшоном плаща, зник за дверима. Останні його слова, його усмішка помітно збадьорили хвору. їй стало ніби легше.
— Я така вам вдячна, Ксано,— щиро зізналась вона, коли мати, відлучившись на кухню, незабаром залишила їх у кімнаті віч-на-віч.— Мені аж незручно за цю недоречну простуду... Стільки зайвого клопоту і вам, і... всім.
— О, що ви, Маріє,— заспокоїла хвору лікарка.— Це, зрештою, наш обов'язок.
— Обов'язок обов'язком, але ж сюди...
— Правда, без звички воно трохи бере острах: глянеш — море таке неспокійне! — одначе за це вже дякуйте відчайдушному нашому капітанові... Навряд чи хто інший зважився б зараз на такому суденці та в такий рейс!..
— Ні, рибалки ще всі в морі,— з'являючись на порозі, сказала боцманша.— Ви хотіли мити руки? Вода готова.
— От спасибі.
Ксана встала і, цокаючи каблучками, попрямувала на кухню. Марія задивилась їй вслід: які коси! Мабуть, якби розпустила їх, була б зовсім схожа на оту русалку, витатуйовану у Вовика на грудях.
Ксана щиро зворушила Марію своєю увагою, своїм прибуттям в такий день на острів. Силу обов'язку Марія знає по собі, але, крім цього, тут, видно, було й бажання, бо якби таки Ксана не захотіла, то знайшла б десяток різних причин, і сам товариш Гопкало її не присилував би. Сама ж каже, що до моря незвична, що море для неї страшне...
З кухні Ксана повернулась умита, освіжена і, підсунувши стілець, знову спокійно сіла коло хворої. Марія мимоволі порівнювала себе з молодою лікаркою, дивилась на неї й на себе мовби збоку, Вовиковими очима... Одна сидить, розпустившись, мов квітка, свіжа, здорова, спокійна, сповнена усвідомлення своєї краси, а друга коцюрбиться поруч неї на дивані зовсім незавидна, з розпашілим вилицюватим обличчям і грубуватими від фізичної роботи руками... Такими бачив їх щойно Вовик, такими поніс у своїй уяві десь у відкрите море...
Для молодої лікарки Марія, видно, була приємною й цікавою пацієнткою. Охоче й довірливо приймала поради, не кривлячись, пила порошки, терпляче витримала перший укол. Тільки надто засоромилась при цьому, відвернувшись до стіни, коли сталеве жало шприца ввігналось їй у тіло.
— Яке у вас тіло пругке та міцне,— прихвалювала Ксана.— Ви, мабуть, спортсменка?
— У нас тут усі спортсмени,..
— І витримка ваша мене радує... Директорша каже, що я ще не набила руку, грубо роблю уколи, а ви, бач, зовсім легко витримуєте...
— Я й не таке б витримала,— стинаючи зуби від болю, призналась Марія,— аби тільки швидше позбутись цієї хвороби... Враз щоб, одним ударом!..
— Температура потроху спадає,— відзначила Згодом лікарка,— думаю, за тиждень встанете на ноги.
— За тиждень? Що ви, Ксана? Мені вже сьогодні на вечір треба бути на ногах!
— На вечір? — посміхнулася Ксана.— Побачення у вас, Маріє, чи що?
— Ні, просто мушу... На мені ж маяк!
Євдокія Пилипівна, пораючись на кухні, весь час прислухалась до неголосних розмов лікарки з Марією, і пожвавілий доньчин голос лунав для неї, мов най-миліша музика. Дівчині, видно, й справді йшлося на краще. І хоч причину цьому боцманша вбачала не стільки в лікарчиних уколах та порошках, скільки в своїх цілющих травах та натираннях, одначе це не заважало їй виказувати молодій лікарці всіляку шану та гостинність. Горою вже височіли перед Ксаиою і смажена риба, і пироги, і пампушки з медом, а боцманша все підкладала й підкладала свіжини із своїх невичерпних резервів. Нічого не жаль, аби тільки лікарка вигнала з доньки кляту оту простуду, що вона її набігала вночі, вискакуючи, розпалена, від грубки на стужу до маяка.