Ольга: А хто його знає. Я думаю — нерви. Вони під тими большевиками стільки пережили.
Клавдій: Але ж тепер їх нема… Тих большевиків.
Ольга: Та нема, але він боїться. Каже: вони вернуться. Їх тіні боїться.
Клавдій: Але чого він чіпляється до інших людей?
Ольга: А хто його розбере! Боїться!
Клавдій: Боїться… Ну, гаразд. Я йду. Прийду знову слухати вісті… Ви мені вибачте, але це одиноке місце де я можу слухати вісті.
Ольга: О! Прошу! Дуже прошу!
Клавдій виходить. Ольга робить порядки і тихо, між іншим, наспівує:
ʻʻНебо синє, земля чорна та земля чорна — та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!ʼʼ
У сусідній кімнаті мелодійно б’є годинник. З легким гамором, свіжі, щасливі, у літніх білих одягах, входять Андрій і Наталка. Наталка приносить ще китицю польових квітів.
Андрій: Натю! Дякую! Це було прекрасно! (відходить у глибину сцени).
Ната: Олюнько! Поставте десь ще й ці.
Ольга: Та ж нема куди.
Ната: Знайдіть місце. (віддає квіти, поправляє волосся) Ніхто, Олю, не приходив?
Ольга: Без кінця. І приходили, і дзвонили, була Ір, був Петро Іванович, ось тільки що відійшов професор… А там он пошта. Ціла купа.
Ната: Андрію! Добре, Олю, дякую! (Ольга відходить з квітами) Андрію! (сідає до фотелю, закурює) Яка свіжість!.. Андрію!
Андрій: (виходить з-за порт’єри) А? Що хоч сказати? (Держить книгу у червоних політурках)…
Ната: Що я щаслива… Що я така дуже щаслива… Але боюсь!
Андрій: (присів на поруччя фотелю, обняв Нату) Чого боїшся?
Ната: Страшно… Не знаю… Ти направду мій?
Андрій: О! Сумніваєшся? Ще сумніваєшся?
Ната: Дай ущіпну… Мій, мій, мій! (цілує).
Андрій: Це дійсність, Натусь…
Ната: Дійсність?
Андрій: Дійсність.
Ната: Неймовірно… То ж… То ж ти був там, я там… Ти був… Ні-ні-ні! Чи думав ти коли, що таке станеться?
Андрій: А ти?
Ната: Ніколи. І не снилось. Подумати лишень… Такі границі, такі люті границі… І треба було лиш аж такої війни… Глобальної! Яке чудо! Яке щастя! Мій ти… мудрий!
Андрій: Моя ти чудова!
Ната: Але все таки… Я тобі тепер можу сказати моєю мовою: я цього чекала. Уяви, я вірила, що так не може бути… Я їх тих різних резонів чому вони так якраз улаштували своє життя — не розуміла, але я розуміла, що так бути не може.
Андрій: Але це ще не кінець.
Ната: Не кінець чого?
Андрій: Ну… Того… Світу того. Чаду. Вони вчаділи. І тому вони так себе відділили. Захворіли.
Ната: (стрясає головою, до себе) Неймовірно, неймовірно. Вчаділи… Захворіли… (до Андрія). Ні. Андрію! Вони… Вони злякалися. Вони злякалися своєї вбогости, наготи, первісности. Вони втекли за стіну і сказали: сюди вхід заборонений. Тут боягузи!
Андрій: (встав, підійшов до столу і перебирає листи) Хто тут буде читати?
Ната: Щось нового, Андрію?
Андрій: Те саме. Прохання й доноси!
Ната: А! Не кажи так. Скажи: спрагнені свободи. Заблукалі, обездолені… (дзвінок за дверима) Чекай, чекай я сама… (встає, щоб відчинити).
Андрій: Там є Ольга. Мусимо виїхати, щоб не чути тих вічних алярмів…
Входить Ольга і подає Андрієві візитку.
Андрій: Розуміється. Редактор Євген… Знов допит. Просіть!
Ната: Але будь з ним чемний, Андрію! (виходить).
Андрій: А!
Влітає редактор місцевої газети Євген Лисик. Молодий, стрункий, з течкою…
Євген: Дозволяю собі увірватися до вашої святині, вельмидостойний Андрію Олександровичу, можливо в найменше сподіваний і зручний час, знаючи, що я вам такий же милий, як мені мій болючий зуб, одначе ваше становище, як також час, обставини і прочая, і прочая… змушують мене, підневольного редактора, зломати всі критерії чемности і вимагати від вас відповіді… Ви ж знаєте в якому часі ми живемо.
Андрій: Ну, й? Сідайте…
Євген: І як дозволите — вгощуся цигаркою… Не турбуйтесь, не турбуйтесь… Маю свій. Бакун. З Гільча. Учора привезли дядьки цілу папушку… Ви, знаю, не вживаєте цього зілля… (крутить цигарку). Усі, можна сказати, Андрію Олександровичу, здивовані…
Андрій: Чим?
Євген: Вашим, як дозволите так висловитись, зникненням…
Андрій: Яким зникненням? Я ось є, ви ж бачите.
Євген: Вас звикли бачити на всіх зібраннях, засіданнях. І враз, і враз… ваше місце скрізь порожнє… Що власне сталося? Здогади, припущення — той слово, той друге, і виходить…
Андрій: Ха-ха-ха! Кажіть, кажіть…
Євген: Самі знаєте… Публіку… Та ще в такий час…
Андрій: Ну, й що ж?
Євген: Та ніби нічого. Війна. Сорок мільйонів під зброєю, один якийсь там випадок — пусте, однак у наших закамарках це вже свого роду також війна. І скажу вам цілком серйозно, Андрію Олександровичу, що тут у цьому містечку існують певні елементи, що їм залежить, наприклад, унешкідливити хоч би вас… Це терен найбільш скупченої партизанки, тут діють шість родів різних підпільних, невидимих сил, і кожна з них… Ви ж розумієте…
Андрій: Хотів би не розуміти…
Євген: Вам загрожує небезпека…
Андрій: Яка?
Євген: У вигляді хоч би вашої мовчанки.
Андрій: Значить треба шуміти.
Євген: Також небезпечно — ха-ха-ха! О темпора, о морес!
Андрій: Скажіть — він закохався…
Євген: Ха-ха-ха! Ще гірше! То ж вже говорять, що вас оплутано…
Андрій: Ну, от… Значить нема виходу. Що ж робити, дорогий редакторе?
Євген: Так ясно і так темно. У вас, очевидно, буває професор Клавдій?
Андрій: Слухає радіо.
Євген: Слухає радіо.
Андрій: Щодня. Кілька разів денно.
Євген: Очевидно, очевидно. Йому сказав Петро Іванович, що ʻʻвониʼʼ вернуться.
Андрій: І обидва, кожний по своєму, роблять паніку.
Євген: Щось подібне. Але Петро Іванович, здається, хоче чимсь відкупитися. Клавдій за ним старанно слідкує…
Андрій: Вони, здається, слідкують один за одним.
Євген: Здається. Чудеса в решеті. Так значить, що сказати читачам?
Андрій: Найкраще нічого…
Євген: Я тільки того… Думав… Різні чутки… Сумніви… Тому і зайшов. Вибачайте! (встає).
Андрій: Охоче вибачаю. Я вас розумію. Бути редактором у клітці зі звірями — річ не легка.
Євген: Щодня треба кидати якийсь шматок, інакше розірвуть.
Андрій: Розумію. Тепер не вистачить кесареві — кесареве. Вимагається м’яса, крови. До побачення, редакторе! (Євген прощається і виходить) Наточко!
Ната: (виходить з-за порт’єри) Щось цікаве, Андрію?
Андрій: Хм… Цікаве. Питає, чого я мовчу, вимагає відповіді… Опінія, мовляв. Громадянство.