— Неможливо! Це не вона писала!
Підняв лист з землі й чим довше його читав, тим більше набирав переконання, що тут у гру входить чиясь потворна кириня, про котру його мавка навіть уявлення не має. Його серце й душа та кожна думка кричала до нього, що як цілком виключена можливість, аби світ нагло й несподівано вискочив з основ, так само непохитна любов мавки до нього. Але, щоб набрати теж розумової певності, щоб дістати формальний доказ підроблення отого листу, він порівняв його письмо з деякими записками, які мавка йому дала на збереження. Вислід порівняння був ось який; особа, що писала цей лист, силкувалася наслідувати письмо мавки, однак це їй не вдалося. Іван Куценко сховав лист до кишені й миттю побіг до двора. В палаті застав заплакану Воронську, перед якою на столі лежав якийсь лист. На питання Івана, де її внучка, дала йому прочитати письмо. Як тільки Іван Куценко глянув на нього, пізнав той самий почерк, що й на своїм листі. Зміст письма був такий:
"Найдорожча бабцю!
Простіть мені мою химерність, але я дбаю про те, щоби все скінчилось якнайкраще для Вашого й мойого добра. Для того я зірвала заручини з Іваном Куценком. Їду до Львова, де звінчаюся з чоловіком, якого справді кохаю й найпізніше за кілька днів верну до Вас.
До скорого побачення.
Ваша внучка Олена"
Коли тепер Іван прочитав лист, написаний до нього, стара графиня так само, як Іван, не сумнівалася в тому, що оба листи сфальшовані. Для графині було тепер найважніше не питання, хто підробив ті листи, тільки, для чого її внучки нема в неї, де вона тепер і що з нею могло статися. Ті всі питання довели стару графиню до того, що вона, у тривозі за долю внучки, майже безперестанно плакала й ломила руки. Вона підозрівала, що хтось мусив силоміць ухопити її у свої руки й тепер, певно, знущається над нею. Обставина, що в листі до неї згадується якогось графа, з котрим внучка ніби їде до Львова звінчатися, вказувала на те, що тією людиною, може, є граф Козицький.
— Це дуже безоглядна особа, здібна до найбільшого насильства.
По тих словах стала неспокійно ходити по кімнаті, а Іван Куценко успокоював її тим, що він іще сьогодні найде свою наречену і приведе її до графині.
XVI
Іван Куценко скоро йшов з двора селом у присілок Бабине й укладав по дорозі план поведінки з панею Гаєвичевою, щоб мерщій та нехибно видобути з неї визнання, де находиться його мавка. Одночасно він здавав собі справу з труднощів розмови з нею, коли пан Гаєвич буде дома. А може, пані Гаєвичевої не застане в Бабинім? Що тоді робити?
Нараз Куценко почув за собою туркіт коліс. Оглянувся — пані Степанія Гаєвичева їде! Іван Куценко зняв капелюх і почав їй з вишуканою чемністю і з незвичайно ввічливим усміхом кланятися. Пані Гаєвичева спинила карету й попрохала його сісти біля себе. Коли Іван це зробив, пані Степанія спитала його, куди він так спішиться.
— Шукаю наймудрішої й одної з найбільш уродливих жінок на світі... — відповів Іван і глянув на неї з непомітною іронією.
— Хто ж ця жінка, як не ваша панна граф'янка?.. — дивувалася пані Степанія.
— Так я думав досі, та я вже отверезів...
— Справді?..
— Справді...
— Ов! Що ж таке сталося?.. Бачу, що ваше отверезіння прийшло скоріше, ніж я думала. Яка ж цьому причина?
Йван вийняв з кишені підроблений лист до себе, а коли пані Степанія його прочитала, кликнула:
— А не казала я вам, що є куди кращі та мудріші жінки від моєї сестрінки. Пам'ятаєте, як ви обурювалися на мене за ті слова, на котрі маєте тепер незбитий доказ?.. Правда?..
Іван Куценко відповів з уданим болем:
— Це вже, мабуть, усе так буде, що в жіночих справах жінка все мудріша від мужчини...
— Бачите? Ви тепер повинні мене перепросити.
— Достойна пані, я вас дуже, а дуже перепрошую.
— Дуже, а дуже?.. Як саме?..
Іван Куценко приклав її ліву руку до своїх уст і цілував її довго, а при тім дивився їй у вічі. Він чув, як усе її тіло щораз більше попадає в судорожно розкішне тремтіння, з її очей виблимує вогонь і одночасно їх закриває мряка пристрасті.
— Такі це ваші перепросини після того, що вже було між нами?..
— Достойна пані, найбільші ніжності та пестощі я застерігаю для тієї наймудрішої й найкращої жінки, котрої я якраз шукаю...
— Хто ж це такий — ця жінка?..
— Авторка листа, що його ви тепер саме прочитали...
— Значить, моя сестрінка,— закопилила губи пані Степанія...
— Достойна пані, з вас дуже мудра особа, а проте таке нерозумне слово сказали...
— Чому нерозумне?.. — дивувалася Степанія.
— Тому, що неможлива річ, аби цей лист написала ваша сестрінка.
— Чому неможлива річ?.. — запитала з мимовільним збентеженням пані Степанія.
— Тому, що ваша сестрінка не здібна до таких мудрих листів...
— Не розумію вас, пане Іване.
— Достойна пані, справа мається так: намір написати такий лист до мене вийшов, безперечно, від вашої сестрінки... Але форма, в яку цей лист убраний, свідчить про високу мудрість, до якої ваша сестрінка не доросла... З тієї причини, розумієте, цей лист на бажання вашої сестрінки написала якась особа, що мудрістю стоїть ціле небо вище від неї...
— Може, навіть краща від неї?.. — докинула пані Степанія.
— Це саме собою розуміється, прошу пані, бо ж, ясна річ: душа, що визначається такими високими прикметами, мусить без сумніву жити в гарнім жіночім тілі...
— В тім я годжуся з вами, пане Іване.
— В такім випадку ви, достойна пані, як тонко чутлива, освічена й гарна жінка, мусите розуміти те, на перший погляд дивне, явище, що я після прочитання того листа мусив виполоти з душі всякі почування супроти вашої сестрінки та відразу закохатися на життя і смерть у чудовій авторці отого листа...
— Розумію це, пане Іване, розумію... але...
— Яке "але", прошу пані?..
— Не можу, пане Іване, позбутися при тім одного жіночого почування...
— Якого, прошу пані?..
— Заздрощів, любий пане Іване...
— Чому? — питав з удаваним дивуванням Іван Куценко.
— Адже ви знаєте, пане Іване, що ви мені не байдужі. А втім... якби я відносилася до вас навіть холоднокровно... то, ви, ви розумієте жіночу вдачу...
— В якім напрямку?..
— Це проста річ, пане Іване: не тільки я, але й кожна інша жінка на мойому місці сказала би в нашому випадку так: