! ...Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й "кота в чоботях". ! Відкіля прийшов, туди й зник.
...Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.
"Кіт у чоботях" — це муралі революції.
І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспівати степову бур'янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —
— Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —
— Гімн.
Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн "коту в чоботях", щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн?
От її одіж:
— Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колір "хакі", без ґудзиків, колір "хакі" — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур'янах, біля шахти — де колір "хакі".
Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі...
— На ввесь світ!
Спідничка теж "хакі", а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур'янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж "хакі". Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором "хакі", тому й сорочка була зелена — тіні з бур'янів упали на сорочку.
От.
— Капелюшок... а на нім п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова — не для моди, а для походу, для простору.
І нарешті —
— чоботи.
Ну, тут ясно:
подивіться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнішність, а потім —
про неї...
…Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно — жучок.
А втім, це не важно...
...Очі... ах, ці очі... Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі —
— теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!)... ніс — головка від цвяшка: кирпатенький ("Кирпик!" — казали й так, поза очі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: "кіт у чоботях".
А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда
— то ціла революція.
Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав'язки, цікавої розв'язки, а від "кота в чоботях" — загальновизнаних подвигів, красивих рухів —
— іще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.
Товариш Жучок — це тільки "кіт у чоботях" із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото...
А яке — ви самі знаєте.
І тільки.
А зав'язки — розв'язки так від мене й не дочекаєтесь.
Бо зав'язка — Жовтень, а розв'язка — соняшний вік, і до нього йдемо.
Розв'язка в гітарних поетів... От: "Вони поцілувались, кінець", або "О моя Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал... Умирає..."
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші...
— А чиї?
— Ви подумайте!
Так от. Це не роман — це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.
II
В цьому розділі я оповідаю про невеликий подвиг...
— А чий? Ви подумайте!..
...Зима, фуга, буруни, іще буруни...
Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут — у депо, і там — у депо...
І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.
— Товаришу Жучок!
Так, і товариш Жучок!
...А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда — то ціла революція.
...На кожній станції тільки й чути:
— Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.
Степ. Раптом:
— Стоп!
— Що таке?
— Нема палива.
Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!
Д'ех, яблучко, куда котішся,
Попадьош до Краснова — не воротішся.
І раптом:
Ой на горі та женці жнуть.
— ...Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити — і так сумно.
...Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
— ...Єфто пятой вагон — антірнаціональной. І скажу я тобє, братця, про народи. Латиш — єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей — тож нічяво. Ходя — катаяць аль тутарін — суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол — паняхіда: как завоя про поля аль про дєвчину — тякай!
...Степ. Фуга. І рейки — рейки.
— Козаки!
— Козаки!
— Де? Що? Як?
— Хто паніку робить? Сволочі!
Вискакують сотні "наганів", "бравнінгів", "гвинтівок".
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.
Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то — козаки. І чогось засмутніла, замислилась.
...Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.
...Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.
Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані вагони:
..."Поїзд генерала (ім'ярек)".
...Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.
...Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:
— Тьотю, дайте оцю паличку.
— Що?
— Дайте оцю паличку.
— Бери.
Взяла.
— А може, ще дасте?
Подивиться "тьотя":
...Жучок: "кіт у чоботях".
Іще дає.
...Товариш Жучок заливається:
— Ха! Ха! Обдурила тьотю!
А вона зовсім не обдурила, вона просто — жучок!
Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: "Кіт у чоботях".
...Тріщить чавунна пічка — паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.
Їдемо на Кубань.
—...Отак... не так. (Це товариш Жучок).
Отак... не так...
Біля пічки одиниця вагону — може, я, може, хто інший, може, всі ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.