— Вероніко...
— Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсть чай?
...Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.
...А вітер на арфі грав, як у книзі "Золотий гомін". За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.
Дема сказав:
— Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю "сьогодні"? Як легко було писати картину на тему "повстання".
Стефан сказав:
— Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
Вероніка сказала:
— Демо! Ти митець революції, а от "сьогодні" ти й не напишеш, тому що "сьогодні" є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш — напишеш.
Стефан сказав:
— Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
— Може.
...Розмову кинули — увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
...Дядя Варфоломій говорив:
— Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все "благонадьожно". Більше. Скажу по щирості — матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію — матеріялізм. Підеш у просвіту — матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком "благонадьожно"... А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших — цих, знаєте, елегантних панів та паничок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться — Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів... Їдемо, Вероніко — цілком "благонадьожно".
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: "Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська... Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала:
— Демо, сюди не заходила Христина?
— Ні.
— Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.
...Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
— Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: "гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть". І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і. я бачу народження нового життя.
...Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:
— Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Вероніка сказала:
— Чула.
...Підійшов Дема.
— Про що ви говорите?
Стефан:
— Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.
— Ну, це не про мене писано.
...Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:
— Слава в верхів'ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: "... твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" І пише діва —
жіночий ватажок — наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчости.
— Слава в верхів'ях революції і на землі радість! Боян сказав: "Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини". Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору — весняного шуму.
...Сказав дядя Варфоломій:
— Стефане, йди сюди.
Підійшов.
— Ну, говори по правді: вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
...Сплеснули весла.
...Стояла тиха вогка темрява, і вабили полярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.
...Сплеснули весла.
Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так:
— Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли полярські огні, де маячіла кайора й силуети цих чудних, невідомих людей.
ШЛЯХЕТНЕ ГНІЗДО
Найзвичайнісінька баба, але її звуть бабушкою, діда — дєдушкою. Бабушці — шістдесят шість, вона жлукто з жаром, від неї вогка білизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сіль, тому й у дєдушки широкі суворі брови нависли, чорні — йому сімдесят, а волосся на голові, як пух з трусика для касторового капелюшка — сивий-сивий.
Дєдушка — патріярх і тепер: правнучата, внучата, діти — всі вкупі, шістдесят десятин не поділені, тридцять одібрав ревко — це так ревком, а потім прийшов виконком, а землі все-таки не повернули...
У дєдушки був і син — його Бубирець-незаможник "згріб", а потім Бубирця "зіребли", і загинули обидва.
Дєдушка — патріярх, і син був би патріярх, коли б не чотирнадцятий рік: втягли в споживче товариство за скарбника і ходив уже в збірню. А синові сини вже не те: викинули хату на степ — біля шведських могил, і вже хотіли не шістдесят, а двісті шістдесят. У Харків до банку їздили, щоб дєдушка не знав.