Ізяслав послав воєводу свого і дружинників з честю й дарами для Ростислава, прикликаючи його до себе, обіцяючи городи й волості. Ростислав відвзаємнив дарами й поклонінням доземним, приймав послів коло входу до свого шатра, яке пишністю своєю набагато перевершувало біле з золотими шнурками шатро Ізяславове, бо вивіз його Ростислав ще з Новогорода, купивши в заморських гостей, а відомо ж, що гості можуть роздобути такі речі, яких не мають ні королі, ні імператори, прості ж князі не уявляють і поготів. Про шатро послами Ізяславовими теж було сказано князеві, сказано також і про численність дружини Ростиславової5 і про багатство, яке має з собою, з усього видно, бо товар його не піддається обліченню навіть для хитрого гонецького ока. Але Ізяслава чи й цікавили подробиці, все для нього було незначуще, окрім самого приходу найстаршого сина ворогового, князь возносив хвалу Богові за цей несподіваний дарунок, бо ж тепер уся земля Руська могла бачити, на чиєму боці не сама сила, а й правда; коли вже до нього прихиляються й такі мужі, як князь Ростислав, то й ще прихиляться всі, хто має розум незачерствілий.
Боярин Петро Бориславович, в обшитому чорним бобром широкому одязі, з золотою князівською гривною на шиї, блідий від постійного перебування в поштивому напруженні, старанно вписував у пергамент кожне князівське слово, аж Іваниця не мав сили стриматися й шепотів на вухо Дулібові: "Оце! Шкрябає в пергаменті, як курка в поросі! Цей і Сильку за пояс заткне!" Дуліб мовчав, бо сказав усе, що мав сказати; тепер вони з Іваницею мали до кінця вдавати з себе скривджених Долгоруким шукачів істини, вони були жертвами й мучениками, щоправда, мучениками живими, що не завжди й не всім подобається; та Ізяслав дякував Богові й за це, бо тепер смерть Ігореву забудуть нарешті всі, коли ж хто й захоче згадати, то задосить станеться йому, почувши про те, як віддячив Долгорукий двом мужнім посланцям князя київського, які прагнули розплутати до кінця справу з тим загадковим, лиховісним убивством.
Дари князівські з одного й з другого боку були благочестиві спершу: іконки, хрести, гарно здоблені молитовники в золоті й сріблі, саджені коштовним камінням. Коли вдруге послав Ізяслав, кличучи Ростислава, то вже повезли тому в дар коштовну зброю, Ізяславові ж було передано соболині хутра з таким полиском, який хутро має лише в північних Землях з вічними морозами й снігами.
Тим часом Ростислав звернувся до своєї дружини, яка ще не відала про його заміри, вважаючи, що послано її помагати союзним з Долгоруким князям — Ольговичам і Давидовичам.
— Хай прогнівається на мене отець мій, — так сказав Ростислав дружині, — але не піду до ворогів своїх, бо були вони ворогами дідові моєму Мономаху і стриям моїм Мстиславу і Ярополку. А підемо, дружино моя, до Ізяслава, бо до нього лежить моє серце. Він дасть мені волость, і я візьму. Чи підете зі мною?
— Підемо, княже! — загукали найвірніші, а за ними й усі інші, бо хоч що кажи, волость є волость, та ще коли вона в цих теплих і щедрих землях, далеко від морозів і снігів, від суворого північного неба, від малолюддя і від безхліб'я.
Перемови тривали цілу ніч. Князі передавали один одному поклони й лестиві слова, але ніхто перший не хотів рушати назустріч другому, бо ж за Ізяславом було старшинство, а за Ростиславом — незалежність. Він жертвував найдорожчим, отож мав усі підстави сподіватися, що за пожертвою мав би прийти Ізяслав, або ж бодай простягнути руку. Поки ж тривало змагання в лестощах і високих словах, а справа не посувалася, а відсувалася щодалі назад, Дуліб обережно підкинув Петру Бориславовичу думку про те, що князі могли б зустрітися посередині річки на Ізяславовому насаді.
— Внеси це в пергамент свій, боярине, — порадив Дуліб.
— Але ж про це ще не сказано князеві!
— Тоді й скажеш.
— Чом би не сказав сам?
— Поступаюся цим для тебе. Честь Ізяславова буде збережена, бо ж насад належить йому. Ростиславові не доведеться ступати на цей берег, допоки не отримає від Ізяслава того, що прагне мати. Князі, як діти, боярине, ми їх не можемо з тобою збагнути.
— Звідки відаєш про мене? — трохи насторожився Петро.
— Багато чув про твою вченість, а я сам люблю книги і людей книжних ставлю вище за всіх. Пиши й кажи.
Петро вписав і сказав, і це сподобалося Ізяславу. Над ранок князі зустрілися на Острі в насаді, вистеленім килимами, обидва в золоті, шовках і хутрах, обидва високі й ставні, та все ж Ізяслав багато втрачав поряд з могутнішим Ростиславом, здавався дрібнішим, незначнішим, а вже його зчервонілі очі й геть не витримували зіставлення з ромейськими очима Ростиславовими, і при погляді на цих двох хотілося вказати на суздальця й вигукнути: "Ось князь!"
Однак стояв Ізяслав, а вклонявся Ростислав. Лиш по тому вони сіли на мідний облавок і під тихий плюскіт весел, якими гребці тримали насад проти течії, повели мову про те, що їх поєднало.
Ти, князю, — казав Ростислав, — для всіх нас, молодших, мов отець рідний, і мали б ми давно вже з'єднатися, бо молоді ліпше розуміють один одного, між ними повинна бути здруженість і не повинні вони зупинятися навіть перед усуненням старших своїх, коли того вимагає земля наша й люд. Будь нам усім отцем, хоч ти й брат для нас, рівний з нами.
— Всіх нас старіший отець твій, — відповідав Ізяслав, — та з нами не вміє жити. Хочу управитися з ним миром або бранню. Бог послав тебе, князю, і свята Богородиця. Не стану вмовляти тебе, щоб ішов зі мною на Суздаль, а дам тобі городи бозькі1, постережеш землі Руської, поки буду в Заліссі, а йти туди мушу, бо князь Юрій чинить зло Новгороду, переймає новгородські дані для Києва, мов тать або ушкуйник волзький. Чи пристаєш, князю, на се?
Ростислав урочисто схилив голову й тримав її так час, саме достатній для того, щоб Ізяславове серце вдовольнилося покорою; тоді князі обнялися, тричі поцілувалися і стоячи попливли до берега, де коло Ізяславового шатра ждали їх всі можні й важні.
Отець Іоанн, для такого випадку прибраний в негнучкі від золотого шитва шати, підніс князям хрест для цілування і, звертаючись, видимо, до неприсутнього, але сущого, сказати б, навіть всюдисущого Долгорукого і до його союзників малих і великих, виголосив гнівливе слово пастирське, яке, через простакуватість Ізяславового священика, можна було обкрутити і сяк і так, стосуючи його як до самого Долгорукого, так і до тих, хто зазирав до заволохатілого рота ієрейського: