Смок Беллю

Страница 26 из 31

Джек Лондон

Минуло півгодини. Смок сидів, уминаючи смажену оленину та запиваючи її кавою. Раптом він зірвався з місця, бо почув гомін. Люсі відчинила двері.

— Хелло, Спайку! Хелло, Методі! — привітала вона двох вкритих памороззю людей, що нахилилися над своїми санками

— Ми оце з Верхнього Табору, — сказав один, коли вони внесли до хижі щось загорнуте в хутро. — Ось, ми знайшли по дорозі. Але я думаю, що йому кінець.

— Покладіть його на ослін, — сказала Люсі.

Вона нахилилась і розгорнула хутро, розкривши обличчя, на якому тільки й видко було великі чорні очі та обтягнуті порепаною від морозу шкірою кістки.

— Та це ж Алонсо! — скрикнула вона. — Він помирає з голоду, нещасний.

— Це чоловік з того берега, — сказав Смок Брекові півголосом.

— Ми застукали його коло ями з харчем, — пояснив один з чоловіків. — Мабуть, то схованка Гардінга. Він їв борошно і замерзлу свинину, і, коли ми захопили його, то кричав і бився, як спійманий яструб. Подивіться на нього. Він щохвилини може вмерти.

За півгодини, коли обличчя небіжчика знову запнули хутром, Смок звернувся до Люсі:

— Якщо ваша ласка, місіс Пібоді, то я з'їв би ще шматок оленини. Зробіть його товстішим і не дуже засмажуйте.

ГОНИ

І

— Оце то причепурився!

Малий дивився на свого товариша з удаваним невдоволенням, а Смок сердився, бо ніяк не міг розгладити зморшки на штанях, що їх оце саме вдяг.

— Хоч і чужі вони, а тобі личать, — провадив Малий. — Скільки ж ти дав за них?

— Сто п'ятдесят доларів за весь костюм, — відповів Смок. — Його колишній власник на зріст майже такий, як я. Це ж дуже дешево. Ну, чого регочеш?

— Хто? Я? Та ні! Я навіть думаю, що на любителя ведмедини, який прибув у Доусон верхи на крижині, не маючи ані кришки харчу, з однією лише парою білизни, в зачучвериних мокасинах і в цупких штанях, що наче в чорта в зубах побували, не досить-таки шикарний одяг. І як він тобі до лиця! Ну, а…

— Чого тобі треба? — сердито спитав Смок.

— А як її звати?

— Ніяк її не звати. Просто мене запрошено на обід до полковника Бові. А тобі, певно, заздрісно, що я буду в такому шановному товаристві.

— А ти не спізнишся? — затурбувавсь Малий.

— Куди?

— Та на обід. Біжи, може, хоч на вечерю потрапиш.

Смок уже хотів ущипливо відповісти, коли помітив бісики в його очах. Одягаючись далі, він неслухняними пальцями, які давно вже одвикли од цього, сяк-так вив'язав краватку навколо м'якого комірця бавовняної сорочки.

— Шкода, що я одіслав свої крохмальні сорочки до пральні, — знущався Малий, — а то міг би позичити тобі.

Тим часом Смок вовтузився над черевиками. Грубі вовняні шкарпетки були занадто товсті для них, і він благально глянув на Малого. Той тільки похитав головою.

— Нічим не можу зарадити. Навіть якби мав тонкі шкарпетки, то не позичив би тобі. Озувай краще мокасини, бо напевне одморозиш собі пальці в такому недоладному взутті.

— Я ж заплатив за них п'ятнадцять доларів, — жалібно сказав Смок.

— Ручаюсь, що всі там будуть у мокасинах.

— Але ж там жінки. Я сидітиму за столом із справжніми живими жінками. З місіс Бові та багатьма іншими…

— Ну, мокасини не зіпсують їм апетиту, — сказав Малий. — Дивно тільки, чого хоче від тебе полковник?..

— Не знаю. Може, він чув, що я знайшов озеро Несподіванок. Щоб осушити його, потрібні гроші, а Гугенгейми, певне, шукають, куди б вкласти свій капітал.

— Тоді взувай мокасини. Піджак трохи вузький, та це не велике горе. Поменше їж, то не лопне. А коли у жінок будуть падати хусточки, то не піднімай їх… Хай собі лежать на підлозі, не звертай уваги…

II

Як і личило представникові великої фірми Гугенгейм, полковник Бові жив у одному з найкращих будинків Доусона. Зроблений з брусів, цей дім мав два поверхи і навіть велику світлицю для прийому гостей.

Величезні ведмежі шкури були простелені на дощаній підлозі, а по стінах висіли роги лосів та оленів. У величезній грубі горіли дрова; в каміні теж тріщав вогонь.

Тут Смок зустрів вибране товариство, не якихось там скороспілих мільйонерів, а цвіт, окрасу міста, людей, що зібралися з усього світу, таких як Уорбертон Джонс, дослідник Півночі і письменник, капітан Конседайн з канадської кінної поліції, Гаскел, уповноважений Товариства по розробці золота, барон фон Шредер, улюбленець кайзера і відомий міжнародний дуелянт.

Тут же, в блискучому вечірньому туалеті, постала перед ним Джой Гастел, яку до цього часу він зустрічав лише в хутрах та мокасинах. За столом він сидів поруч неї.

— Я почуваю себе, як риба, яку витягли з води, — признався він. — Як бачите, всі тут такі поважні. Мені і не снилося, що в Клондайку існує східна розкіш. Подивіться хоч на фон Шредера! Він навіть у смокінгу! А Конседайн надяг накрохмалену сорочку, дарма що в мокасинах. Як вам подобається моє обмундирування?

Він повів плечима, ніби запрошуючи її помилуватися.

— Ви наче потовщали останнім часом! — засміялась вона.

— Ні, не так. Подумайте ще.

— Це не ваш костюм.

— Оце вгадали. Я купив його за великі гроші в одного службовця Акційного товариства.

— Шкода, що службовці такі вузькоплечі, — співчутливо зауважила Джой. — Але ви не сказали, як вам подобається моє обмундирування.

— Не можу, — сказав він. — Мені забиває дух. Мене наче громом ударило. Я вже й забув, що жінки мають руки і плечі. Завтра вранці я, як і мій приятель, прокинусь і скажу, що це був сон. Востаннє я бачив вас на Індіанці…

— Я й сама була схожа на індіанку, — перебила вона.

— Я не це хотів сказати. Там я довідався, що ви маєте ніжки.

— І я ніколи не забуду, що ви мій рятівник, — сказала Джой. — Відтоді я ввесь час хотіла вас побачити, щоб подякувати. (Він ніяково стиснув плечима). Ось чому ви сьогодні опинилися тут!

— Це ви запропонували полковнику запросити мене?

— Не йому, а місіс Бові. І я прохала її посадовити нас за столом поруч. До речі, слухайте й не перебивайте. Чи знаєте ви річку Моно?

— Знаю.

— Як виявилося, це багатюща, страшенно багатюща місцевість. Там кожна ділянка варта мільйон доларів і більше. Їх розібрали тільки цими днями.

— Пригадую, яка була навала на цей струмок.

— Отож вся річка і її притоки вкрилась паколами. Проте нижче "Знахідки" ділянку номер три ще ніхто не займав. Струмок так далеко від Доусона, що уповноважений дав шістдесятиденний термін на його реєстр. Паколи на ньому поставив Сайрус Джонсон. Але він кудись зник. Може, помер, а може, подався кудись річкою, ніхто цього не знає. Як би там не було, за шість день вийде термін. Людина, котра заб'є там паколи і перша зареєструється у Доусоні, одержить цю ділянку.