* Нечоса Грицько, якого так записали у січове низове товариство,— то коханець цариці Катерини II, князь Григорій По-тьомкін.
** Кошовий, що пристав до Мазепи.
Сотник Жук, що був вже під чаркою, почувши таке, гримнув кулаком об стіл, що аж уся посудина задзвонила, і крикнув голосно:
— Дурне говориш, отче. По-твойому, то Москві вільно навіть козацьку кров пити, а нам не вільно, і ми маємо цієї благородної собачої крові православної берегти, щоби ні капелька не пролилася. Таке-то твоє християнство! Але я на таку твою науку не піду. Найменшій тварині дав Бог чимось оборонятися від ворога — кому гострі кігті, кому зуби, іншому роги або копита, або трійливе жало,— а ти, козаче, хоч у тебе гостра шабля і здорова рука, корися перед московською пажерливістю, не смій оборонятися, бо москаль — православний... Тьфу! на твою бороду... Так говорить або трусливий заяць, або московський запроданець.
Сотник аж кричав з досади. В хаті стало тихо, дехто навіть не знав, чого сотник так розкричався, бо не всі чули, що говорив о. Созоній. Стали перепитувати один у одного, о що пішла така суперечка.
— Говоріть, що хочете, панове товариство,— каже по хвилі сотник Никифор Гнида,— але ми силою нічого не вдіємо, бо ми на це заслабкі. Москва вже високо виросла і може нас кожної хвилі роздавити. Нам треба робити усе політично й хитро, покорою та слухняністю, а наша православна пані, певно, змилується над нами і не схоче загибелі своїх вірних слуг. Так робить наш розумний кошовий Калниш.
— От і другий миротворець з'явився,— гукнув на всю хату Жук,— бодай би я був такого не дожив... Так само говорили тоді, як Мазепа до шведа приставав. Вийшов наш кошовий Гордієнко з п'ятнадцять тисячами запорожців Мазепі на підмогу під Полтаву, та як чорт насіяв між нами от таких миротворців, то зараз десять тисяч козаків прилипло до Петра... Каже, що цариця змилосердиться над нами... тоді, коли рак буде свистати. На чорта їй тепер запорожців? Орди вже немає, бо Крим уже корчиться під московським чоботом. Турчин зледащів і Москві не страшний, а цариці треба великої єдиної держави, і наше Запорожжя стоїть їй колькою в боці. Давніше, то ми могли погрозити ворогові, що наставав на наші воль-ності, раз Польщею, раз Московщиною, то знову Туреччиною або татарвою, а сьогодні того всього не стало. Польський король Понятовський у цариш' на послугах. Шведа як би не було, Гетьманщини немг.є. Ми можемо лише покластися на власні сили. Тепер йде цариця на нас поволі, але доцільно, і все приготовляє на наше знищення. Стягає поки що на наші голови усяку наволоч, котра їй допоможе понівечити нас до решти.
— Гетьманщина вже раз була упала, а прийшла така хвиля, що вона знову воскресла... чи не гак? Була на Гетьманщині Малоросійська Колегія, а потім прийшла нам полекша — і ми за Лисавети знову обрали гетьмана.
Так говорив о. Созоній, і всі думали, що Жук не буде знати, що йому на те відповісти.
— Ха-ха-ха! Ви певно думаєте про гетьмана Кирила Розумовеького, та ще до того графа!? Стидайтеся таке говорити... то це, по-вашому, був козацький гетьман? Бодай не згадувати! Хто його вибирав? Чи, може, козацтво по прадідному звичаю — вольними голосами? Певно... він неабияк вславився у боях на чолі хороброго козацтва... Лицар був... чуже волосся на лобі носив, бенкети справляв, будував палати, по-панськи жив та з молодицями українськими женихався, а справи козацькі передав свому довіреному москалеві Тьоплову *. От видумали гетьмана України! Його нам цариця Лисавета подарувала, та ще й графом зробила тому, що його брат, чи братанич, таки наш простий Розум, був її коханцем. Для вас, може, таких гетьманів і треба, для нас він остане навіки бабієм, якого сором називати гетьманом України...
* Гр. Н. Теплов (виговір: Тьоплов) — політик і письменник (1720—1770).
Перевелися у нас Сагайдачні та Хмельницькі, Дорошенки та Гордієнки, а завелися миротворці — такі, яких тут багато, а на Січі ще більше...
— Не забувайте ще згадати Семена Палія та Івана Сірка...— каже хтось з гостей.
— Не забуваю і молюся за їх душу...
— А їх, праведників-лицарів,— каже о. Созоній, складаючи побожно руки,— Мазепа вислав на Сибір... Добре, сотнику, що ви не згадали ще й Мазепи, бо нам, православним, не пристоїть говорити про людину, що вмерла під анафемою, без покаяння...
— Вибачте, отче, за слово, але мені начхать на вашу анафему. То цар Петро приказав проголосити анафему на Мазепу, і наше миролюбиве духовенство послухалося. Добрий та богоугодний був для вас Мазепа, як будував церкви, та наділював щедрою рукою, але як він задумав освободити Україну з-під православного ката, тоді і ви — "гудзя" на нього, та й видумали анафему...
— Що не кажіть, панове,— обзивається Кандиба,— але і Мазепою немає причини так дуже захоплюватися. Не кажу я цього тому, що мій покійний батько не пристав до нього, а лишився при Петрі, але це, що зробив Мазепа з Палієм та Сірком, то вже непрощенний гріх...
— Не Мазепою я захоплююся, але я захоплююся його думкою: освободити Україну... Ми всі добре знаємо, що не так він брався за діло, як треба було братися. Хитрив він з царем, та доля його перехитрила. Що ж Мазепа? Великий пан, магнат. У великих палатах жив, на королівськім дворі виховався, боявся босоніж на долівку стати, в шовках та оксамитах ходив, та з молодицями, старий хрін, женихався і тим Петра задурював. А Петрові здавалося, що Мазепі аби лиш шовковий каптан, бочку малмазії якої, та гладку дівку підсунути, то начхає на Україну. За те годив Петрові у всьому, мов болячці, і на один кивок пальцем Петра посилав з легким серцем тисячі нашого козацтва на загибель для Петрової примхи. А свою велику думку ховав перед усіма на дні душі. 1 хто ж з його приятелів міг відгадати, що праця Мазепи — то воля України, хоч його діла показували навпаки — на загибель України?
— Не говори так, товаришу,— каже до Жука сотник Хмиз.— Мазепа мусив так робити, щоби перед-вчасно не зрадитися з своїми замислами перед царем,— мусив дожидати слушного часу, поки не наберемо сили, щоб з москалем помірятися у чистому полі...
— Те, те, те! Хитрити двадцять шість років, поки тисячі козацтва не вигинуть або поки Петро не порозсилає його на ріжні кінці світа... Та ще я тобі скажу: Мазепа мав добру нагоду спрятати Петра, поки ще він не виріс так високо...