— Варко, затопи піч! — лупає за дверима голос хазяїна.
Значить, уже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску й біжить у сарай по дрова. Вона рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як тоді, коли сидиш. Вона приносить дрова, топить піч і почуває, як розправляється її здерев'яніле обличчя і як прояснюються думки.
— Варко, постав самовар! — гукає хазяйка.
Варка коле скіпки, та ледве встигає запалити їх і всунути в самовар, як чути повий наказ:
— Варко, почисть хазяїнові калоші!
Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки... І раптом калоша росте, пухне, заповнює собою всю кімнату, Варка впускає щітку, але одразу ж струшує головою, вирячує очі і намагається дивитися так, щоб речі не росли і не ворушилися в її очах.
— Варко, помий знадвору східці, а то перёд замовцями соромно!
Варка миє східці, прибирає кімнати, потім топить другу піч і біжить до крамнички. Роботи багато, нема жодної хвилини вільної.
Але що найважче, то це стояти на одному місці перед кухонним столом і чистити картоплю. Голову хилить до столу, картопля рябіє в очах, ніж падає з рук, а поряд ходить товста, сердита хазяйка з засуканими рукавами і розмовляє так голосно, що дзвенить у вухах. Така сама мука прислужувати за обідом, прати, шити. Бувають хвилини, коли хочеться спати, ні на що не зважаючи, впасти на підлогу і спати.
День минає. Дивлячись, як темнішають вікна, Варка стискує собі скроні, що помалу дерев'яніють, й усміхається, сама не знаючи чого. Вечірня мла милує її очі, що злипаються, і обіцяє їй незабаром міцний сон. Увечері до хазяїв приходять гості.
— Варко, став самовар! — кричить хазяйка.
Самовар у хазяїв маленький, і, поки гості нап'ються чаю, доводиться підігрівати його разів з п'ять. Після чаю Варка стоїть цілу годину на одному місці, дивиться на гостей і жде наказів.
— Варко, побіжи купи три пляшки пива!
Вона зривається з місця і старається бігти швидше, щоб розігнати сон.
— Варко, побіжи по горілку! Варко, де штопор? Варко, почисть оселедця!
Та ось нарешті гості пішли; світло гаситься, хазяї лягають спати.
— Варко, поколиши дитину! — лунає останній наказ.
В печі кричить цвіркун, зелена пляма на стелі і тіні від панталонів і пелюшок знову лізуть в напіврозплющені Варчині очі, мигтять і 'Туманять їй голову.
— Люлі-люлі...— муркоче вона,— баю-бай...
А дитина кричить і знемагає від крику. Варка знову бачить брудне шосе, людей з торбинами, Пелагею, батька Юхима. Вона все розуміє, всіх пізнає, але крізь півсон вона не може тільки ніяк зрозуміти тієї сили, яка сковує її руки і ноги, душить її і заважає їй жити. Вона озирається, шукає ту силу, щоб позбутися її, але не знаходить. Нарешті, змучившись, вона напружує всі свої сили і очі, дивиться вгору на миготливу зелену пляму і, прислухавшись до крику, знаходить ворога, що заважає їй жити.
Цей ворог — дитина.
Вона сміється. Їй дивно: як це раніш вона не могла зрозуміти такої дрібниці? Зелена пляма, тіні і цвіркун так само, здається, сміються й дивуються.
Облудне уявлення опановує Варку. Вона встає з табурета і, широко усміхаючись, не кліпаючи очима, походжає по кімнаті. Їй приємно й лоскотно від думки, що вона одраз позбудеться дитини, яка сковує їй руки й ноги... Убити дитину, а потім спати, спати, спати...
Сміючись, підморгуючи і погрожуючи зеленій плямі пальцями, Варка підкрадається до колиски і нахиляється до дитини. Задушивши її, вона швидко лягає на підлогу, сміється від радості, що їй можна спати, і через хвилину спить уже міцно, як мертва.
1888