Я почув, як він попросив мого друга відрекомендувати його містерові Семсону, і мій друг познайомив нас. Містер Слінктон був дуже щасливий зустрітися зі мною. Не надмірно щасливий — він не передавав куті меду; він був щасливий, як гарно вихована, цілком світська людина.
— Я гадав, що ви вже знайомі, — зауважив наш господар.
— Ні, — заперечив містер Слінктон. — Я, щоправда, заходив до контори містера Семсона на вашу пораду, але не вважав, що маю право турбувати самого містера Семсона заради таких дрібничок, з якими міг упоратися перший-ліпший клерк.
Я зауважив, що залюбки посприяв би йому у всьому, якби знав, що його рекомендував мій друг.
— Яв цьому певен, — відказав він, — і дуже вам вдячний. Іншого разу я, можливо, не буду такий делікатний. Але, звісно, тільки в тому випадку, якщо прийду у важливішій справі, — адже я знаю, містере Семсон, який дорогоцінний час ділової людини і як багато на світі причепливих людей.
Я відповів на ці чемні слова легеньким поклоном.
— Ви хотіли застрахувати своє життя? — спитав я.
— Ні, що ви! Я, на жаль, зовсім не така передбачлива людина, за яку люб'язно маєте ви мене, містере Семсон. Просто я робив довідки для одного свого приятеля. Але ви знаєте, що таке приятелі в подібних справах! Може бути, з усього цього нічого й не вийде. Я дуже не люблю турбувати ділових людей довідками для моїх приятелів: адже тисяча шансів проти одного, що приятелі так і не скористаються тими довідками. Люди такі несталі, себелюбні, недбалі! Чи не правда, містере Семсон, — адже ви щодня переконуєтеся в цьому в ході своєї роботи?
Я хотів був відповісти докладно, але він повернув до мене свій рівний білий проділ, ніби промовляючи: "Просто сюди, прошу вас!" — і я відповів:
— Так.
— Я чув, містере Семсон, — заговорив він знову (тому що обід, супроти звичаю, припізнювався, — кухар у господаря нашого був новий), — нібито недавно ви й ваше товариство зазнали великої втрати.
— В грошовому відношенні? — спитав я. Підсміюючися з того, що при слові "втрата" я так швидко згадав про гроші, він сказав:
— Ні, у відношенні таланту й енергії.
Не зразу збагнувши його натяк, я задумався.
— Невже ми справді зазнали такої втрати? — перепитав я. — А я про це й не знав.
— Висловлюсь ясніше, містере Семсон. Я не хотів сказати, що ви пішли на спочив. Справи ще не такі й кепські. Але містер Мелтем...
— А, то це ви про нього! — сказав я. — Так! Містер Мелтем — молодий секретар страхової контори "Неоціненні переваги".
— Саме так, — потвердив він із співчутливим виглядом.
— Це й справді велика втрата. Він був найдалекогляднішим, найсвоєріднішим та найенергійнішим з усіх знайомих мені людей, що працюють у страхуванні життя.
Я говорив палко, бо дуже шанував Мелтема і захоплювався ним, а мій співрозмовник збудив у мені невиразні підозри в тому, що він підсміюється з цього молодика. Містер Слінктон закликав мене до порядку, повернувши до мене акуратну доріжку на своїй голові й неначе повторюючи все ті самі кляті слова: "Будьте ласкаві, зійдіть із трави, — ось доріжка".
— Ви знали його, містере Слінктон?
— Тільки чув про нього. Бути його знайомим чи другом — це така честь, якої я домагався б, коли б він досі бував у світі; хоча мені, можливо, й не поталанило б доскочити такої честі, адже я далеко не такий помітний чоловік. Було йому трохи більше тридцяти літ, чи не так?
— Близько тридцяти.
— Так... — зітхнув він усе так само співчутливо. — Які ж бо ми слабкі істоти! Зруйнувати своє здоров'я, містере Семсон, і стати нездатним до праці в такому віці!.. А що чути — які саме причини призвели до цього лиха?
"Гм! — подумки мовив я, глянувши на нього. — А я таки не хочу йти доріжкою, я піду по траві".
— Яку причину називали вам, містере Слінктон? — спитав я напрямки.
— Швидше всього, неправдиву. Ви знаєте, що таке Поголоска, містере Семсон. Я ніколи не переказую іншим того, що чув: це єдиний спосіб відтяти кігті й поголити голову Поголосці. Та коли не хто інший, як ви, питає мене, чим пояснюють те, що Мелтем обрав життя відлюдника, це інша річ. Відповідаючи вам, я не потураю пустопорожнім пліткам. Мені казали, містере Семсон, що містер Мелтем полишив усі свої справи і відмовився від усіх своїх планів на майбутнє тому, що серце його було розбите. Нещасливе кохання, як я чув... хоча це малоймовірно, коли йдеться про такого достойного й привабливого чоловіка.
— Привабливість і достойності безсилі супроти смерті, — сказав я.
— Ах, значить, та, кого він любив, померла? Пробачте, будь ласка. Я про це не чув. Коли так, то все це й справді вельми сумно. Бідолашний містер Мелтем! Вона померла? Ах, боже мій! Печально, печально!
Мені все так само здавалося, що співчуття його не зовсім щире, і я все так само вгадував за всіма його словами якесь непоясненне глузування, та коли оголосили, що обід поданий, і нам, як і всім іншим гостям, довелося припинити розмову, містер Слінктон додав:
— Містере Семсон, ви здивовані, що я так розчулився долею людини, з якою не був знайомий. Але й мені довелося пережити щось подібне. У мене також, і також недавно, померла близька людина. Я втратив одну зі своїх двох чарівних небог, що завжди жили в моєму домі. Померла вона в юному віці — мала тільки двадцять три роки, — а сестра, що її пережила, теж не тішиться міцним здоров'ям. Світ — це могила!
Він вимовив це з глибоким почуттям, і я почав картати себе за свою холодність. Я знав, що це мій гіркий досвід зродив у мені холодність і недовіру до людей, — такі почуття зовсім не були властиві мені з природи, — і я часто думав, як багато втратив у житті, втративши довірливість, і як мало здобув, здобувши обачність. Такі думки були для мене звичні, й розмова з містером Слінктоном схвилювала мене дужче, ніж могла б схвилювати якась важливіша справа. За обідом я прислухався до нього і завважив, як охоче відгукувались на його слова інші люди і як вправно він вибирав теми, близькі й приступні його співтрапезникам. Розмовляючи зі мною перед обідом, він повів мову на тему, яку явно я знав найкраще і яка найдужче мене цікавила, і тепер, бесідуючи з іншими, керувався тим самим правилом. Товариство зібралося розмаїте, але він, наскільки я міг спостерегти, зумів знайти особливий підхід до кожного з присутніх. Він знав досить багато про заняття кожного, щоб людині було приємно з ним розмовляти, і водночас так мало, що скромні його розпитування видавалися природними.