Співуча колиска з верболозу

Страница 60 из 83

Гуцало Евгений

— О... За хатою рубає акацію.

Хапливо зиркаю — Корній Потуга рубає за хатою стару чорну акацію, облиту білим цвітом. Сокира відскакує від стовбура, летять тріски, китиці шуму-цвіту здригаються, а в Корнія Потуги таке люте обличчя, такі божевільні очі мовби він ладен все вирубати в світі.

— Свят, свят, свят...

А за старою акацією в цвіту стоять молодші акації в цвіту, гойдаються-киплять листям на вітрі, бо й до них має добратися сокира, бо і їм страшно, хоч і не винуваті, хоч і не провинилися ні в чому...

МАСТЯТЬ ХАТУ

— Бабо Ликоро,— питаю,— й чого ви ніколи не тримаєтеся своєї хати?

Мовчить, ніби громом ударена. А голову, завірчену в хустку, задерла так, наче бачить щось у небі. А що можна видивитися в небі, коли пустельне й синє, як барвінок? Мабуть, не почула, а чи в думках щось уже таке важке лежить, як дровеняка.

— Гасаєте й гасаєте по білому світу, як циганська лошиця,— зовсім тихесенько озиваюся, вже собі під ніс.

О, тут вона чує! Свариться мовби й не на мене, а в небесні барвінки:

— Бо моя хата стоїть пусткою, а я без людей не годна! Ото або вони йдуть до мене, або я до них іду ... Як не світ до мене, то я до світу...

— Ха-ха, — сміюся, — світ великий, а хата наша маленька, то як же великий світ прийде у маленьку хату?

— А-а, тямиш ти багато, — бубонить.

Ниньки ми теж ідемо до білого світу, раз білий світ не йде до нас. Еге ж, ідемо до Вусті Хрещатої, сидить на сільській околиці, подвір'я її — у вінку з тополь. Тополі ще не старі, та вже вигналися вгору, той тополиний високий вінок видно звідусюди, хоч, звісно, менше, ніж віковічний дуб неподалік від обійстя дядька Тилимона й тітки Ніли, бо дуб є дуб, таки віковічний!

Ось ми вже в цьому тополиному вінку, ось уже Вустя Хрещата зустрічає нас, ось уже й баба Ликора зачудовано сплескує руками.

— Ото скільки дивлюсь на тебе, Вустю, ніяк налюбуватись не можу!

І справді, баба Ликора зачаровано милується з молодої та дорідної Вусті Хрещатої.

— Е-е, ви завжди скажете! — вдавано ніяковіє чорнява хазяйка.

— Як мальва у цвіту! — каже баба Ликора, ©бводя-чи рукою подвір'я, густо обсаджене кущами мальв.

— Умієте ж ви медом помастити! — відказує Вустя Хрещата, яка розпашілим обличчям, червоними губами та чорними очима справді скидається на мальву. Та ще й. блузка на ній рясна, вишита. І спідниця рясна, складками. Й ноги засмагли, як із воску. Таки правду каже баба Ликора, що схожа на мальву.

— А господиня яка, що пошукати в Овечачому чи у Вівсяниках! І чого тебе чоловіки досі не взяли заміж? Та якби я була чоловіком — нікому не віддала б!

Я сміюся з того, що якби баба Ликора була чоловіком! Бо де ж їй ото бути чоловіком? А Вустя Хрещата хоч і весела з гарного лиця, але поймається чорною журою:

— Чи не знаєте, де тепер ті чоловіки? Спохмурнівши, йдемо до хати, бо Вустя Хрещата сьогодні затіяла мастіння, а баба Ликора підрядилася їй на поміч. Адже бабу Ликору й запрошувати не треба на поміч —сама напроситься: чи то глину місити, чи то стіни валькувати, чи кулики в'язати, чи плоскінь брати, чи полотно білити, чи покійника обмивати, чи на поминки обід готувати. Бо така вже вдалася баба Ликора.

— Може, закропимося перед роботою? — каже Вустя Хрещата. — Я півника зарізала, і киселю з вишень зварила, й пампушки.

— Е-е, ще не робили, а вже їсти,— заперечує баба Ликора. — Потім закропимося... А чого ж ти перед Великоднем не побілила в хаті?

— У мене такий був великодень, що й з білим світом прощалася... Дядька Никодима поліцаї в Нападівці забили на смерть...

У хату залітає чорна тиша: мабуть, така чорна тиша стоїть у глибокій могилі на цвинтарі.

Вустя з бабою Ликорою просяними щітками мастять зсередини хату. Вони позапиналися якимись старими хустками, повпугувалися в дрантя, попідкасували-ся, — й скоро їхні примружені лиця вже поцятковано водянистими плямами білої глини. Я також при ділі: подай те, подай се. А то чужі кури гребуться в грядках, то побіжи й вижени.

— Доброго здоров'я, молодиці! Бог у поміч!

На порозі стає телевань, а пика в нього — мов здоровецький репаний гарбуз, побитий довгими чи плескатими бородавками. За халявою чобота стримить батіг. Розбейканий живіт перевалюється через ремінь, наче сире тісто. Зеленими, як стручки молодого недозрілого гороху, очима дивиться пильно — й водночас лукаво.

— Чи не дасте води напитися?

— Бери відро на лаві й пий, — відказує Вустя Хрещата, й далі мастячи стіну.

Вмовкши, гість пильно й довго дивиться на її повні засмаглі ноги, потім обома руками бере відро з ослона й п'є. П'є жадібно, аж вода тонкими дзюрками стікає з підборіддя на шию, на розхристані груди, на сорочку. Напившись, ставить відро на лаву, рукавом витирає губи й питає:

— А чом не відказуєте? Я ж вам сказав — бог у поміч.

— А що відказувати? Може, вода не смачна з нашої криниці?

— Смачна... А що відказувати? Відказувати — казали боги, щоб і ви помогли.

— Самі впораємося... без помічників,— озивається Вустя Хрещата.

Гість з лицем-гарбузом крекче, виходить з хати, когось кличе — і скоро з ним повертається ще один дядько. Цей тонкий, мов ціпилно з ціпом на тонесенькій сув'язі, бо така в нього тонесенька шия. А як молотиди цим ціпом, то до нього прилипло дві якісь квітки-будя-чини, бо такі в нього вицвілі очі. Навіть не квітки-будя-чини, а сірі ящірки. З порога він втуплюється в Вустю Хрещату, наче крім неї більше нікого нема в хаті — ні баби Ликори, ні мене. Надивившись, бере відро з лави, п'є воду — спрагло, з присьорбом, мовби йому сухий штурпак деренчить у горлі.

— Мастите хату? — питає.

— Мастимо, — раптом озивається баба Ликора.— Бо вже не хата, а хлів.

Але отой ціп із ціпилном наче й не чув сказаного бабою, знову питає:

— То оце мастите хату?

— Мастимо, бо хто ж помастить, — з серцем відказує Вустя.— Боги не поможуть.

Відказує — й прислухається до чогось. І баба Ликора прислухається. І я прислухаюся. Не до гарбузатого телеваня й не до глистуватого ціпилна з ціпом, а до подвір'я, бо з-під вікон і коні іржуть, і стогін людський чується.

— Горенько... — опускає руку зі щіткою Вустя Хрещата.

— Лихо якесь... — це баба Ликора. — Хто ж це так мучиться там?