Нарешті позивальниця береться довести до суду, що на пана Жанрено та його матір, вдову Жанрено, з тисяча вісімсот чотирнадцятого по тисяча вісімсот двадцять восьмий рік витрачено не менше мільйона франків.
На підтвердження викладеного вище позивальниця пропонує панові голові суду скористатися свідченням осіб, які постійно зустрічаються з маркізом д’Еспаром і чиї імена й титули наведені далі: багато з них наполягають на запровадженні опіки над маркізом д’Еспаром, бачачи в цьому єдиний засіб уберегти його маєтність від розтрати, а дітей – від згубного впливу.
Беручи до уваги вищенаведені факти, а також докладені до цього документи, позивальниця вважає, що недоумкуватість та психічний розлад маркіза д’Еспара (чий титул, адреса та обставини життя тут зазначені) не підлягають сумніву і просить вас, пане голова суду, про те, щоб із метою запровадження опіки над маркізом д’Еспаром ви розпорядилися відіслати дане клопотання з доданими до нього документами королівському прокуророві й доручили комусь із слідчих подати в призначений вами день матеріали розслідування, на підставі яких суд зможе ухвалити відповідну постанову".
– А ось і наказ голови, який доручає цю справу мені, – сказав Попіно. – Чого ж від мене хоче маркіза д’Еспар? З її клопотанням я вже ознайомився. А завтра піду зі своїм писарем до маркіза, бо тут багато неясного.
– Послухайте мене, дорогий дядечку. Досі я не просив у вас як у слідчого навіть невеличкої послуги. А ось тепер попрошу виявити до маркізи д’Еспар люб’язність, на яку вона заслуговує, завдяки своєму високому становищу. Якби вона прийшла до вас, ви вислухали б її?
– Авжеж.
– Ну, то вислухайте її у неї вдома. Пані д’Еспар жінка хвороблива, делікатна, нервова, і їй стане погано, коли вона побачить ваш барліг. Сходіть до неї увечері, а запрошення на обід не приймайте, якщо закон забороняє їсти та пити у підсудних вам осіб.
– А вам закон не забороняє приймати спадщину від померлих пацієнтів? – спитав Попіно, якому вчулася іронія в словах небожа.
– Послухайте, дядечку, згляньтеся на моє прохання, хоч би для того, щоб докопатись до істини! Ви прийдете до неї як слідчий, з’ясувати деякі неясні обставини справи. Чорт забирай! Допитати маркізу не менш важливо, ніж її чоловіка.
– Правда твоя, – погодився судовик. – А що як у неї самої не все гаразд з головою? Піду.
– Я заїду по вас. Зазначте у своєму записнику: "Завтра о дев’ятій вечора візит до маркізи д’Еспар". От і чудово, – сказав Б’яншон, побачивши, що дядько зробив такий запис.
Назавтра о дев’ятій вечора доктор Б’яншон піднявся брудними сходами до дядькової квартири і застав старого за складанням висновку в якійсь заплутаній справі. Кравець ще не приніс фрака, який замовив Лав’єн, і Попіно мусив одягти свій старий заяложений фрак, отож він залишився самим собою – "страхітливим Попіно", чия неохайність смішила всіх, хто не знав про його добру душу. Правда, Б’яншон домігся, щоб дядько дозволив поправити йому краватку і застебнути фрак справа наліво, приховавши в такий спосіб плями й виставивши напоказ ще чистий борт. Та через кілька хвилин слідчий підсмикнув усе догори, заклавши, за звичкою, руки в жилетні кишені. Фрак зібгався жужмом, спереду і ззаду, на спині утворився наче горб, а між жилетом і панталонами висмикнулася сорочка. На біду, Б’яншон помітив цей кумедний безлад у Дядьковому вбранні, коли слідчий уже стояв перед маркізою.
А зараз необхідно подати короткі відомості з життя особи, до якої вирушили доктор і слідчий, тоді ми легше зрозуміємо суть розмови, що відбудеться між Попіно та нею.
– Маркіза д’Еспар уже сім років була у великій моді в Парижі, де мода по черзі то підносить, то скидає з п’єдесталу окремих людей, і вони постають перед нами то славетними, то нікчемними – інакше кажучи, вони то красуються в усіх на очах, то зникають у безвісті, а кінець кінцем стають нестерпними, як міністри, що впали в неласку, або скинуті з престолу монархи. Ці люди знай вихваляють минуле і всіх дратують своїми застарілими претензіями; вони про все говорять, усе гудять і, як розорені марнотрати, вважають себе друзями всього світу. Пані д’Еспар вийшла заміж, мабуть, ще на початку 1812 року, бо в 1815 році чоловік уже покинув її. Отже, її старшому синові було п’ятнадцять років, а меншому – тринадцять. Якою примхою долі можна пояснити те, що мати родини, жінка тридцяти трьох років була досі в моді? Хоча мода вередлива, і ніхто наперед не вгадає її обранців, хоча вона часто підносить дружину якого-небудь банкіра або особу сумнівної елегантності та вроди, все ж таки може видатись неприродним, що мода набула конституційних звичок і запровадила перевагу старшинства. Проте маркіза д’Еспар просто зуміла обвести моду круг пальця, як і весь світ, і мода вважала її молодою. Маркізі було тридцять три роки – за метрикою, і двадцять два – увечері в салоні. Яких турбот і хитрощів коштувало це їй! Майстерно завиті кучері приховували зморшки на скронях. Дома вона прирікала себе на півсутінь, посилаючись на нездужання, і завжди ховалася за рятівними мусліновими фіранками, які пом’якшували денне світло. Як Діана де Пуатьє, вона приймала холодні ванни, спала на твердому матраці з кінського волосу, підкладаючи під голову сап’янові подушки, щоб зберегти коси; їла вона зовсім мало, пила тільки воду, розраховувала кожен свій рух, щоб не стомлюватись і все своє життя підкорила суворим монастирським звичаям. Кажуть, ніби таку систему довела в наші дні до крайнощів одна знаменита полька, яка замість води вживає лід, їсть тільки холодні страви і, доживши мало не до ста років, віддається розвагам світської кокетки. Доля визначила їй прожити не менше, ніж прожила Маріон Делорм, що померла, за свідченнями біографів, у сто тридцять років. Отож колишня дружина намісника Царства Польського у свої сто років має жвавий розум і молоде серце, вродливе обличчя, стрункий стан; у своїй розмові, де кожне слово іскриться дотепністю, вона вдало й невимушено порівнює сучасних людей і книжки з людьми та книжками XVIII століття. Вона живе у Варшаві, а капелюшки замовляє в Парижі, у пані Ербо. Ця світська дама має вдачу юної дівчини: вона плаває, бігає, як школярка, і вміє сісти на кушетку з граційною невимушеністю кокетливої красуні; вона зневажає смерть і сміється з життя. Вразивши колись імператора Олександра, тепер вона може захоплювати пишнотою своїх бенкетів і царя Миколу. Вона ще здатна довести до сліз закоханого в неї юнака, бо їй дають стільки років, скільки вона захоче. Ця дама скоряється своїм пристрастям із безтурботністю гризетки. Одне слово, вона – справжня чарівна казка або, якщо хочете, чарівниця з казки. Чи знала маркіза д’Еспар пані Зайончек? Чи прагнула наслідувати її? Хай там як, а маркіза довела корисність свого способу життя: колір шкіри в неї був бездоганний, чоло – без єдиної зморшечки, її тіло, як і тіло коханки Генріха II, зберігало гнучкість, свіжість, усі таємні принади, якими жінка причаровує чоловіків і утримує їх біля себе. Знання, природа, а можливо, й досвід підказували маркізі ці прості заходи, які допомагають зберегти молодість і яким тільки сприяла її холодна вдача. Маркіза була глибоко байдужа до всього, крім своєї особи; чоловіки цікавили її, але жоден не пробуджував у ній того глибокого почуття, яке заполоняє чоловіка й жінку і часто розбиває їхнє життя. Вона не знала ні ненависті, ні любові. Коли її ображали, вона мстилася – холодно й обмірковано, спокійно очікуючи слушної нагоди виконати свій підступний задум проти того, хто залишив їй про себе недобру пам’ять. Здійснюючи свою помсту, маркіза пальцем не ворушила; вона діяла тільки словами, знаючи, що двома словами жінка здатна вбити трьох чоловіків. Коли маркіз д’Еспар покинув її, вона в душі тільки зраділа; адже він забрав дітей, які на той час уже обридли їй, а згодом могли стати на заваді її прагненню молодитися. І найближчі друзі, і випадкові залицяльники, не бачачи цих живих скарбів Корнелії, які, самі про те не здогадуючись, однією своєю присутністю вказують на вік матері, вважали маркізу за молоду жінку. А сини, про яких, судячи з клопотання, маркіза так турбувалася, були невідомі у світському товаристві разом із своїм батьком, як морякам невідомий Північно-Східний морський шлях. Маркіз д’Еспар здобув славу дивака через те, що покинув дружину, не маючи найменших підстав нарікати на неї. Ставши в двадцять два роки цілковитою господинею власної долі та власного статку, що давав їй двадцять шість тисяч ліврів річного прибутку, маркіза довго вагалася, перш ніж зважитися на щось і остаточно визначити своє життя. Хоча їй дістався дім, на устаткування якого чоловік витратив чимало грошей, уся обстава, екіпажі, коні, вона спочатку – протягом 1816, 1817 і 1818 років, коли дворянські родини тільки оговтувалися після політичних потрясінь – жила життям усамітненим. Маркіза д’Еспар належала до однієї з найаристократичніших і найвпливовіших родин Сен-Жерменського передмістя, і батьки порадили їй не з’являтися у вищому світі після вимушеної розлуки з чоловіком, на яку прирекла її його незбагненна примха. 1820 року маркіза прокинулася від летаргії і стала з’являтися при дворі, на балах, приймати у себе. З 1821 по 1827 рік вона жила на широку ногу і здобула славу жінки з вишуканим смаком. Вона стала приймати гостей у певні дні тижня, й незабаром піднялася на трон, де до неї красувалися віконтеса де Босеан, герцогиня де Ланже, пані Фірміані, яка, вийшовши заміж за пана де Кана поступилася скіпетром герцогині де Мофріньєз, а в тієї його видерла з рук уже маркіза д’Еспар. Про її інтимне життя світ нічого не знав. Усім здавалося, що на паризькому обрії вона сяятиме довго, як ото сонце, коли воно тільки-тільки завертає на вечірній пруг. Маркізу єднала міцна дружба з герцогинею, що славилась як своєю вродою, так і відданістю одному князю, який на той час перебував у неласці, але звик вступати переможцем у всі новоутворені уряди. Приятелювала маркіза д’Еспар і з чужоземкою, в чиєму салоні знаменитий російський дипломат, відомий своєю хитрістю, по-своєму тлумачив усі події громадського життя. Крім того, її взяла під свою опіку одна стара графиня, що звикла тасувати карти у великій політичній грі. Кожній проникливій людині було ясно, що в такий спосіб пані д’Еспар торувала стежку до нової, таємної, але справжньої влади, яка мала прийти на зміну тому легковагому впливу, яким наділили її світський успіх і мода. Її дім помалу перетворювався на такий собі політичний салон. Уже знаходилося чимало йолопів, які знай повторювали: "А що про це кажуть у маркізи д’Еспар?" Або: "У салоні пані д’Еспар висловлюються проти подібних заходів" – з метою надати юрбі її завсідників значення політичного гуртка. Декілька скривджених діячів, що їх вона приголубила і втішила – скажімо, фаворит Людовіка XVIII, на якого вже ніхто не зважав, колишні міністри, які рвалися до влади, – запевняли, ніби вона тямить у дипломатії не гірше за дружину російського посла в Лондоні. Не раз маркіза навіювала то депутатам, то перам слова і погляди, які потім проголошувалися з трибуни на всю Європу. Нерідко вона давала правильну оцінку подій, про які її гості не зважувалися висловити свою думку. Найзначніші царедворці збиралися в неї увечері грати у віст. До того ж свої вади маркіза вміла подати як переваги. Будучи потайною, вона здобула славу жінки стриманої. Її дружба здавалася дуже надійною – проте постійність, з якою вона протегувала своїм улюбленцям свідчила тільки про те, що вона більше дбала про зміцнення свого впливу, ніж про вербування нових прибічників. Така поведінка пояснювалася марнолюбством – її єдиною пристрастю. Розваги, що їх так полюбляють жінки, для неї були тільки засобами; вона хотіла втішатися життям у всій його повноті. Серед ще молодих чоловіків із блискучим майбутнім, які сходилися до її салону в дні великих прийомів, можна було зустріти де Марсе, де Ронкероля, де Монріво, де Ларош-Югона, де Серізі, Ферро, Максима де Трая, де Лістомера, обох Ванденесів, дю Шатле та інших. Іноді вона приймала чоловіка, але відмовлялася бачити в себе його дружину, і влада її була вже така велика, що деякі честолюбці погоджувалися на ці тяжкі умови – скажімо, два знамениті банкіри-роялісти, де Нусінген і Фердінанд дю Тійє. Маркіза добре вивчила сильні і слабкі сторони паризького життя, тому вміла повестися так, що жоден з чоловіків не міг здобути найменшої переваги над нею. Навіть за великі гроші годі було роздобути листа або вексель, які компрометували б її. Якщо душевна черствість допомагала маркізі грати свою роль цілком невимушено, то її зовнішність теж чимало сприяла цьому. В неї був дівочий стан, її голос, за бажанням, міг звучати лагідно або твердо, дзвінко або суворо. Вона досконало володіла таємницею світського лукавства, за допомогою якого жінка змушує забути про минуле. Маркіза вміла відразу осадити чоловіка, який після випадкового, короткочасного успіху уявляв собі, що має право на близькі взаємини з нею. Її владний погляд усе заперечував. Слухаючи маркізу д’Еспар, можна було подумати, що високі почуття, благородні наміри так і ллються з її душі, з її чистого серця, а насправді усе в неї підкорялося голому розрахунку і, щоб облагодити власні справи, вона могла з холодним серцем збезчестити будь-яку людину, що мала необачність довіритися їй. Намагаючись ближче зійтися з цією жінкою, Растіньяк угадав правильно, що в ній можна здобути грізну зброю; але не встиг він навіть узяти ту зброю до рук, як уже поранився нею. Цей молодий кондотьєр, що бився на полях політичного авантюризму і, як Наполеон, був приречений незмінно перемагати, бо вже перша поразка стала б могилою для його високих амбіцій, зустрів у особі своєї заступниці небезпечного противника. Уперше за своє бурхливе життя він вів серйозну гру з достойним партнером. Завоювання маркізи д’Еспар обіцяло йому міністерський портфель, але вона підкорила Растіньяка раніше, ніж він її. Небезпечний початок!