— Марієтто, киньте оті ворота, ідіть-бо сюди.
— Справжнісінький содом! — буркнув Жаклен Марієтті, коли куховарка підійшла до бідки.
— Ну, люба моя, що там у тебе є попоїсти? — спитала панна Кормон, сідаючи на лаву в довгім передпокої з виглядом геть знесиленої людини.
— Та нема нічого,— відказала Марієтта, упершись кулаками в боки.— Ви ж добре знаєте, панночко, коли вас немає, пан абат обідає не вдома, а в гостях; учора ввечері я ходила за ним,— він був у мадмуазель Арманди.
— А де ж він зараз?
— Пан абат у церкві, вони не вернуться раніш як о третій годині.
— Він ні про що не дбає, мій дядечко. Чому б не послати тебе на базар! Марієтто, рушай туди зараз же, та дивись, не тринькай грошей, але й не скупись, бери все найліпше, все найсмачніше, саме вишукане. Заскоч у контору диліжансів і взнай, як виписати паштети. Я хочу дістати раків зі струмків Брильянти. Котра година?
— За чверть дев'ята.
— Боже милий, Марієтто, не марнуй часу на теревені,— дядечків гість може над'їхати з години на годину. Якими очима ми будемо дивитися, коли доведеться подавати гостеві сніданок?
Марієтта повернулась до геть змиленої Пенелопи й подивилася на Жаклена з таким виглядом, ніби хотіла сказати: "Ну, на цей раз мадмуазель не випустить жениха із рук..."
— Тепер нам обом, Жозетто, неабиякий клопіт,— сказала стара панна,— треба подбати про спальню для пана де Труавіля.
З яким блаженством вона вимовила фразу подбати про спальню для пана де Труавіля (вона сказала Тревіля); скільки змісту було вкладено в ці слова! Стару панну затопили надії.
— Може, зволите поселити його в зеленій кімнаті?
— В кімнаті монсеньйора єпископа? Ні, вона занадто близько від моєї,— відказала панна Кормон.— Це личить для, монсеньйора, людини святобливої.
— Приділіть йому помешкання вашого дядечка.
— Воно таке порожнє, що це було б непристойно.
— Надумала, є вихід, мадмуазель! Ви тільки накажіть і за мить поставимо ліжко у вашому будуарі, там же є й камін. Моро хутко знайде в своїй крамниці ліжко, що пасувало б до обшивки стін.
— Твоя правда, Жозетто. Гаразд. Скоч до Моро, порадься з ним про все. Здаюсь на тебе. Я погоджуюсь, якщо ліжко (ліжко для пана де Труавіля!) поставлять сьогодні ввечері непомітно для пана Труавіля, навіть тоді, коли б він, з'явившись, застав тут Моро. Якщо ж Моро не візьметься за це, я влаштую пана Труавіля в зеленій кімнаті, незважаючи на те, що він буде дуже близько від мене.
Жозетта вже виходила, коли господиня зупинила її.
— Поясни все Жакленові — хай він іде до Моро сам! — гукнула вона голосом рішучим і сповненим страху.— Лишенько! Я ж не переодяглася! Що, коли пан Труавіль застане мене в такому вигляді, адже дядечка нема, щоб привітати гостя! Ах, дядечку, дядечку! Ходімо, Жозетто, ти мене вдягнеш.
— А Пенелопа? — необачно мовила Жозетта.
Вперше в житті очі мадмуазель Кормон блиснули.
— Завжди ота Пенелопа! Пенелопа тут, Пенелопа там! Що, в цьому домі господиня — Пенелопа?
— Але ж вона вся в милі; їй ще й досі не всипали оброку!
— Та бодай вона здохла! — крикнула стара дівка, а подумки додала: "Аби я вийшла заміж!"
Почувши такі вбивчі слова, Жозетта на мить остовпіла; але враз від одного жесту господині вона кулею метнулася з ґанку.
— Жаклене, наша панночка геть очманіла! — такі були перші слова, що їх кинула Жозетта.
Так усе того дня складалося для чудового спектаклю, який визначив подальше життя мадмуазель Кормон. Місто вже й так збурили п'ять утяжливих обставин, що супроводили раптове повернення панни Кормон, а саме: ливний дощ, шалений галоп Пенелопи, яка примчала засапана, вся в милі, з запалими здухами, надто рання година приїзду, безладно накидані в бідку вузли і геть розгублений вигляд старої дівки. Та коли Марієтта зробила спустошливий набіг на ринок, коли Жаклен, шукаючи відповідного ліжка, примчав до найкращого в Алансоні меблевого торговця, що по вулиці Порт де Сеез, за два кроки від церкви,— це спричинилося до найсерйозніших здогадів. Дивну подію обмірковували на Проспекті, на міському бульварі; вона захоплювала геть усіх, навіть мадмуазель Арманду, в якої на той час був шевальє де Валуа. Протягом двох днів Алансон був настільки збурений такими важливими подіями, що деякі кумасі вигукували: "Далебі, настає кінець світу!" Ця остання новина, що її перетирали на зубах по всіх домах, призводила до єдиного запитання: "Що воно там діється у Кормонів?" Абат де Спонд, якого дуже спритно випитали, коли він, вийшовши з церкви Святого Леонарда разом із абатом Кутюр'є, подався прогулятися Проспектом, простодушно розповів, що він чекає віконта де Труавіля, дворянина, який служив під час еміграції в Росії і тепер повертається на постійне проживання в Алансон. Від двох до п'яти працював таким собі усний телеграф, оповіщаючи алансонців, що мадмуазель Кормон, нарешті, знайшла собі чоловіка за допомогою листування і готується вийти заміж за віконта де Труавіля. Одні казали: "Моро вже майструє ліжко", інші додавали: "Воно буде на шести ніжках". На вулиці дю Беркай, у пані Грансон, ліжку лише вділяли чотири ніжки. "Звичайнісінька кушетка!" — казали в дю Ронсере, де обідав дю Бук'є. Дрібні буржуа запевняли, ніби ліжко обійшлося тисячу сто франків. А всі разом сходилися на тому, що це шкура невбитого ведмедя. Договорилися навіть до того, ніби подорожчали коропи, бо Марієтта, накинувшись на ринок, геть його спустошила. У верхній частині вулиці Сен-Блез подейкували, начебто Пенелопа вже задубіла. Щоправда, ця чутка викликала сумнів у головного управителя податкових стягнень. Однак у префектурі було достеменно відомо, що сердешна тварина спустила дух, повертаючи до воріт особняка Кормон,— так шалено гнала стара дівка за своєю жертвою. Римар із вулиці Порт де Сеез насмілився прийти нібито дізнатися, чи не поламалося що-небудь у бідці панни Кормон, а насправді вивідати, чи не здохла Пенелопа. Від верхнього кінця вулиці Сен-Блез до нижнього кінця вулиці дю Беркай уже знали, що тільки завдяки піклуванню Жаклена Пенелопа, ця безмовна жертва хазяйчиної нетерплячки, ще жива, але насилу сапає. На думку мешканців Бретонської дороги віконт де Труавіль був молодшим пагоном сім'ї, без сантима в кишені, бо маєток у Перше належав маркізові де Труавілю, перові Франції, в якого було двоє дітей. Для вбогого емігранта цей шлюб міг би бути великим щастям, та й для мадмуазель Кормон віконт — цілком підходяща пара; аристократія, що жила по Бретонській дорозі, схвалювала цей шлюб; а стара панна не змогла б знайти кращого вжитку для своїх статків. Однак в очах буржуазії віконт де Труавіль був російським генералом, який бився проти Франції й повернувся з великим багатством, нажитим при санкт-петербурзькому дворі; це, мовляв, чужоземець, один із союзників, ненависних для лібералів. Абат де Спонд нібито був таємним посередником цього шлюбу. Всі, хто користався з привілеїв вільно входити в дім панни Кормон, вирішили неодмінно завітати до неї ввечері. Серед цього загального сум'яття, через яке вже майже забули про Сюзанну, панна Кормон хвилювалася найбільше; її опанували зовсім інші почуття. Оглядаючи свою вітальню, свій будуар, кабінет, їдальню, вона проймалася гнітючим острахом. Щось схоже на демона, посміхаючись, показувало їй на цю старожитню розкіш; прегарні речі, якими вона ще з дитинства милувалася, тепер викликали сумнів з огляду на їхню старомодність. Коротше кажучи, її поймав страх, який опановує майже всіх письменників, коли вони читають свій твір, на їхній розсуд цілком досконалий, якомусь прискіпливому та пересиченому критикові: оригінальні ситуації здаються втертими, найкращі фрази, ретельно відточені звороти раптом виявляються невиразними або просто кульгавими; образи — неприродні чи суперечливі; впадає в око неоковирність. Отак і сердешна дівчина дрижала, заздалегідь бачачи зневажливу посмішку пана де Труавіля, що споглядає цю вітальню, обставлену на єпископський смак; вона боялася перехопити холодний погляд, кинутий на цю старосвітську їдальню; нарешті, дівчина потерпала: ану ж ота рама надає картині ветхості, а що, коли ця старовина відіб'ється на ній? На це питання, що вона задавала його сама собі, мороз перебігав у неї по шкірі. В цю мить вона ладна була віддати чверть своїх заощаджень, аби тільки дістати змогу за хвилину, єдиним помахом чарівної палички оновити власний дім. Ба й справді — яким би самовпевненим хвальком мав бути той генерал, котрого не кидало б у дрож напередодні бою? Бідолашна дівчина почувала себе між Аустерліцем та Ватерлоо63.