* Краще вмерти, ніж зганьбитися (латин.).
Абат помер, коли в єпархії згасла правовірність.
1819 року завдяки спадщині абата де Спонда земельні прибутки пані дю Бук'є зросли до двадцяти п'яти тисач ліврів, не враховуючи ні Пребоде, ні будинку по вулиці дю Валь-Нобль. Саме на цей час дю Бук'є повернув дружині її заощадження, які вона йому довірила; він примусив пустити ці гроші на купівлю землі, суміжної з Пребоде, і таким чином перетворив цей маєток на один із найкращих у департаменті, бо з Пребоде сусідили й землі абата де Спонда. Ніхто не знав розмірів особистого капіталу дю Бук'є, він дав його в обіг Келлерам у Парижі, куди їздив чотири рази на рік. У всякому разі, о тій порі він уже вважався найбагатшою людиною в Орнському департаменті. Цей жмикрут, постійний кандидат лібералів, якому щоразу не вистачало семи-восьми голосів у всіх виборчих баталіях, що відбувалися за Реставрації, вдавав, ніби зрікається лібералів, прагнучи, щоб його обрали як міністерського рояліста; проте урядові кола завжди ставилися до нього з великою відразою, незважаючи на підтримку його кандидатури з боку конгрегації та магістратури; цей злобивий республіканець, збурений жадобою честолюбства, задумав боротися з роялізмом та аристократією в краю, де вони на той час перемогли. Дю Бук'є опирався на духівництво, розігруючи з себе людину побожну: він супроводив дружину до церкви на обідню, жертвував на місцеві монастирі, грішми допомагав конгрегації Серця Ісусового, висловлювався за духівництво щоразу, коли воно виступало проти міста, департаменту чи держави. Дістаючи таємну підтримку лібералів, користуючись заступництвом церкви, дю Бук'є, залишаючись конституційним роялістом, завсігди йшов пліч-о-пліч із департаментською аристократією з наміром загубити її,— і він таки згубив її. Хапаючись за кожну помилку аристократичної верхівки й уряду, він із підтримкою буржуазії здійснював у місті всілякі поліпшення, якими мали опікуватися дворянство, пери та міністерства, тоді як вони, навпаки, гальмували кожне поліпшення через безглузде суперництво, притаманне французьким правителям. Конституційні погляди втягли його в боротьбу з абатом Франсуа щодо будівництва театру, міського благоустрою, що його він передбачав, пропонував од ліберальної партії і в розпалі дебатів ревно підтримував задля добра краю. Дю Бук'є стояв за розвиток промисловості в департаменті. Він прискорював розквіт провінції з ненависті до аристократичних родин, що мешкали в особняках уздовж Бретонської дороги. В такий спосіб він готував свою помсту владарям замків і надто д'Егріньйонам, яких ладен був першого-ліпшого дня проткнути отруєним кинджалом. Він дав кошти на відновлення виробництв алансонського мережива, він оживив торгівлю тканинами, в місті відкрили прядильню. Так, беручи участь у всіх цих заходах, що глибоко зачіпали інтереси широких мас, здійснюючи все те добре, про що нітрохи не дбала королівська влада, дю Бук'є не ризикував нічим ні на гріш. Посідаючи таке багатство, як у нього, він міг очікувати від здійснення своїх задумів чималого зиску, тимчасом як люди заповзятливі й ділові, але обмежені в коштах, часто змушені були поступитися вигідними оборудками на користь своїх промітних щасливців. Дю Бук'є виступав у ролі банкіра. Цей дрібний Лаффіт77 давав під заставу гроші на всі новації. Він успішно вершив свої власні діла, водночас віддаючись корисній громадській діяльності: він започаткував страхові товариства, опікувався новими підприємствами громадського транспорту; він порушував питання про подачу петиції уряду, щоб добитися від нього прокладання необхідних нових доріг та спорудження мостів. Оскільки дю Бук'є випередив в усіх тих затіях місцевих правителів, то вони вбачали в тому зазіхання на їхні права. Зав'язувалася безглузда боротьба — адже блага краю вимагали поступок префектури. Дю Бук'є нацьковував провінційних вельмож проти придворних і проти перства. Кінець кінцем він підготував украй небезпечне приєднання значної частини монархічно-конституційної партії до боротьби проти трону, яку підтримували "Журналь де Деба" та пан де Шатобріан78 — недолуга опозиція, що постала на грунті ницого користолюбства і спричинилася до перемоги буржуазії й газетярів 1830 року79. Отож панові дю Бук'є, як і тим, кого він репрезентував, випало щастя споглядати похорони королівської влади, яку провінція проводжала без усякого співчуття, збайдужівши до неї з тисячі причин, наведених тут не повністю. Затятий республіканець, що не пропустив жодної обідні впродовж п'ятнадцяти років, грав комедію, щоб, нарешті, втішитися помстою, власноручно, під оплески натовпу, зірвав білого прапора з будинку мерії. Жодна людина у Франції не кидала на новий трон, зведений у серпні 1830 року, погляду більше сп'янілого від радощів помсти. Як на нього, вступ на престол молодшого пагона80 було торжеством Революції. Перемогу триколірного прапора він вважав відродженням Гори, що на цей раз повинна була знищити дворянство, хай і не такими жорстокими, проте певнішими засобами, ніж гільйотина. Перство, позбавлене права спадкоємності, організація Національної гвардії, що кладе на одне похідне ліжко дрібного крамаря і маркіза, скасування майорату, що його проголосив якийсь буржуазний повірник, позбавлення католицької церкви привілеїв на верховодство — всі законодавчі нововведення в серпні 1830 року були для дю Бук'є лише спритнішим застосуванням принципів 1793 року. Від 1830 року цей чоловік стає головним податковим начальником, чого він домігся завдяки своїм зв'язкам із герцогом Орлеанським81, батьком нового короля Луї Філіппа, та з паном де Фельмоном, колишнім управителем овдовілої герцогині Орлеанської. Поголос приписує йому вісімдесят тисяч ліврів річних прибутків. В очах усього краю пан дю Бук'є — людина добромисна, шанована, людина непохитних принципів, непідкупна, надійна. Завдяки йому Алансон прилучився до розвитку промисловості, став першою ланкою, яка, можливо, одного дня зв'яже Бретань із тим, що ми називаємо сучасною цивілізацією. Населення Алансона, де 1816 року не нараховувалося й двох приватних екіпажів, по десяти роках, нітрохи не дивуючись, дивилося на коляски, карети, ландо, кабріолети й тільбюрі, що мчали вулицями їхнього міста. Буржуазія й землевласники, спершу налякані ростом цін, згодом побачили, що це окупається збільшенням їхніх прибутків. Із словами голови дю Ронсере: Дю Бук'є — велика сила! погоджувався весь край. Та, на лихо його дружини, в цих словах було страшне протиріччя. Дю Бук'є як чоловік був нітрохи не схожий, на дю Бук'є — громадського й політичного діяча. Цей великий громадянин, поза домом такий ліберальний, такий добродушний, ладний на все з великої любові до свого краю, вдома — деспот, цілком позбавлений шлюбних почуттів. Цей чоловік, наскрізь підступний, двоєдушний і хитрий, цей Кромвель Валь-Нобля82 поводився в родинному житті, як поводився з аристократією, до якої підлещувався, щоб перегризти їй горло. Так само, як і його друг Бернадотт, він надів оксамитову рукавичку на свою залізну руку. Дружина не принесла йому потомства. Сюзаннині слова й натяки шевальє де Валуа справдились. Але ліберальна буржуазія, буржуазія монархо-конституційна, дрібне дворянство, магістратура і, як висловлювалась "Конститюсьйонель", "попівська партія" — всі закидали ту безпотомність пані дю Бук'є. Мовляв, вона тоді, коли пан дю Бук'є одружився, була зовсім стара! Зрештою, бідолашній жінці поталанило, бо в її віці родити вже небезпечно! Коли пані дю Бук'є зі сльозами на очах, бувало, звіряла свою розпуку пані дю Кудре та пані дю Ронсере, вони казали їй: "Ну, ви, голубонько, втратили тяму, ви самі не знаєте, за чим побиваєтесь; таж для вас дитина — певна смерть!" Крім того, дехто з чоловіків, котрі, як, скажімо, дю Кудре, покладали власні надії на перемогу дю Бук'є, намовляли своїх жінок співати йому хвалу. Стару дівку вбивали оті жорстокі фрази: