Місто шуміло й хвилювалось, кипіло й реготало. Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті, помирали,— все це іноді тут же на вулиці, а здебільшого під залізними дахами кам’яних мурів, що самі ж і утворили собі, аби ховатись на ніч для спочинку й кохання. Тих, що, знесилені і виснажені хоробами і турботами, конали, якнайшвидше забивали в дерев’яний футляр, кидали в землю, а життя вигонило на опорожнене після них місце десятки нових людей, котрих родило кохання під залізними дахами кам’яних мурів.
Ці люди, як і їх батьки, починали сновигати по вулицях міста, забували про те, що волею сліпого випадку родились, не думали про те, що так само помруть, і в шаленій метушні їли, пили, творили культуру, поглибшували науку, будували собі нові мури, кували нові кайдани; жилава ж і костиста рука буття без жалю й радощів шпурляла їх на їхніми ж руками зроблене каміння, проти їх повертала їхню ж науку, здобутками їхньої ж культури виснажувала їх, а вони все так само заклопотано бігали по вулицях міста, сміялись, плакали, сподівались і покірно врешті йшли на страту.
Тимошеві, що сидів уже три роки на розі двух рухливих і людних вулиць велетенського міста, більш ніж кому б іншому видко було цю скажену метушню людей, але вона не цікавила і не обходила його. Йому цікавий був тільки той мент, коли хтось спинявся біля його, встромляв руку в кишеню й, добувши звідтіль якийсь гріш, кидав йому в простягнену шапку. Тоді Тиміш швиденько ховав монету глибше в кишеню, бо залишати її на виду, здавалося йому, було небезпечно: ще хтось подумає, що в його вже є гроші, і не дасть нічого.
Три роки минуло, коли Тимошеві потяг одтяв ногу й пошарпав обличчя, і він, калікою ставши, без жодного вагання постановив іти прохати у людей допомоги, бо був переконаний, що люди повинні йому допомагати.
Випустили його з шпиталю в один з вівторків саме надвечір. Страшенно чудно і незвично було почувати замість ноги дерев’яну колодку; костур так муляв під пахвою, що бажалось геть одкинути його й почати ходить вільно і швидко, як колись. Але це вже було цілком неможливо, і, затаївши в собі почуття прикрості, образи і легенької злості, Тиміш пошкандибав по вулиці.
Назустріч йому йшло двоє людей; Тиміш подумав, що нічого довго зволікати і треба зараз же зробити першу спробу. До того ж ще Тиміш чогось був певний, що ці люди конче дадуть йому грошей, і в глибині душі він навіть надіявся, що вони дадуть багато... може, цілого карбованця. Ця надія захопила його, і він з легким серцем пішов просто на тих людей.
— Дайте... каліці.
Він трохи зупинився перед словом "каліці", бо неприємно було так про себе казати. Ті двоє людей, захоплені балачкою, не розчули його слів, але по вигляду Тимоша догадались, чого саме він від них бажає; один, нижчий і тонший, посунув руку в кишеню і почав там щось шукати.
"Дасть, дасть і багато дасть",— думав радісно Тиміш, і приємні струмки забігали по його тілу. Професія старця здалася йому тоді веселою, легкою й безтурботною.
Менший чоловічок, певно, знайшов би що-небудь для Тимоша в своїй кишені, якби вищий не взяв його за руку й не сказав:
— Кинь нарешті свою сентиментальність! Принципово нічого не давай старцям. Хай держава піклується сама про їх і дає їм притулок.
Менший винувато озирнувся по боках, пробубонів щось під ніс і потьопав далі.
Тиміш багато дечого не зрозумів із слів високої людини. Тільки два слова: "Не давай" пекучою образою вдарили його, і він, не тямлячи себе від обурення, міцно стиснув у руці костур і кинув навздогін:
— Падлюка!
Високий вмент спинився і, повернувшись, попростував до Тимоша; цей, не рухаючись, стояв на місці, трохи похилившись наперед, напружений і рішучий. За високим похапцем підстрибував малий і, винувато прохаючи, казав:
— Кинь! Чи варто звертати увагу... та я кажу... Ну, ходім-бо...
Але високий наблизився до самого Тимоша і несподівано вдарив його по щоці; одходячи, гукнув йому:
— Так вас, мерзоту, треба вчити!
Тиміш похитнувся. Рот його вмент наповнився слиною, губи засіпались, і злість, гірка, неосяжна й бурхлива, враз вдарила йому в груди. Бризкаючи слиною, він рвонувся вперед, щоб наздогнати образника, вдарити його, провалити йому голову костуром і роздерти його пополовині, але колодка посковзнулась на каміннях, і Тиміш важко упав на бік.
— Падлюко... стерво... — хрипів він, силкуючись підвестись на ноги.
Десь із садка наввипередки неслись згуки музики. Легеньким туманом стелились вони по землі, а жвавий вітерець хутко підхоплював їх, підіймав догори і розносив скрізь понад містом.
— Проклятий, чорт проклятий,— шепотів Тиміш, дибаючи по вулиці.
Після цього Тиміш ніколи не дякував за допомогу, ніколи не обіцяв молитись за офірника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя. Він просто брав гроші, не дивлячись навіть на людину, котра їх давала, своїми чорними, рухливими, занадто неспокійними очима.
І до тих, що давали йому гроші, і до тих, що дивились на нього, але минали, прибираючи на себе здебільшого замислений вигляд, Тиміш ставився однаково: з тупою злістю. Він навіть ніколи не прохав, не простягав руки, а просто сидів на камінці, витягнувши перед собою ноги, з котрих одна була одрізана по коліно.
Багацько людей кидало шаги на протязі трьох років у його полатану шапчину; не було можливості запам’ятати їх обличчя, але була одна особа, котру Тиміш чекав кожного ранку з злісним, трошки насмішкуватим презирством.
Це була старенька бабуся, що кожного ранку ходила до церкви, спираючись на ключку, і неодмінно кидала Тимошеві дві копійки.
— Молись же за мене Христу-Спасу і святим його, божий чоловіче... Ох, гріхи мої тяжкі... Молись за рабу божу Катерину...
Так казала вона кожного ранку, неодмінно кидаючи Тимошеві дві копійки. Потім бабуся з повільним зітханням помаленьку простувала далі, дзьобаючи ключкою по камінних плитках пішоходу.
А "божий чоловік" думав, ховаючи гроші в кишеню:
— Иш, чортова баба! За дві копійки, та ще й молися за неї... А не діждеш, стара коцюбо!