І тоді я зразу заспокоївся. Я знемагав і безсило впав на койку. Мабуть, я заснув, бо побачив над собою зорі, коли розплющив очі. До мене долітали такі мирні звуки з полів. Скроні мені обвіювала нічна прохолода, напоєна пахощами землі й моря. Урочий спокій тихої літньої ночі ринув у мої груди, як хвиля припливу. Раптом десь далеко в темряві завили пароплавні сирени. Вони звістували, що кораблі відпливають у далекий світ, який був мені тепер (і вже назавше) байдужий. Вперше за довгий-довгий час я подумав про неню. Здається, я збагнув, чому на схилі життя вона завела собі "нареченого", чому вона грала у воскресіння життя. Адже там, довкола притулку, де згасало людське життя, вечори теж були подібні до журного перепочинку. На порозі смерті мама, певне, відчула себе визволеною і готовою все пережити наново. Ніхто, ніхто не мав права плакати над нею. І так само, як вона, я теж відчуваю готовність усе пережити наново. Так ніби недавній спалах гніву очистив мене від болю, позбавив надії і, споглядаючи це нічне небо, всіяне таємничими знаками і зірками, я вперше відкрив свою душу тихій байдужості світу. Я збагнув, який він подібний до мене, ніби мій брат, і тому я відчуваю — я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення моєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім, мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів — і хай вони зустрінуть мене криками ненависті.
к і н е ц ь