— Ах, коли ви не довіряєте мені, навіщо я тут? — скрикнув д'Артез.
— О, мій друже! — відповіла вона, надавши своїм словам чарівності мимовільного признання.— Коли жінка прив'язується на все життя, хіба вона щось зважує? Йдеться не про мою відмову (в чому я можу вам відмовити?), але про те, якої думки ви будете про мене, коли я вам усе розповім. Я вам довірю, в якому справді дивному для моїх літ становищі я перебуваю. Але що подумаєте ви про жінку, яка викриє вам таємні звивини шлюбу, яка викаже таємниці другого? Тюренн додержував слова, даного грабіжникам,— чи не повинна я бути чесною, як Тюренн, відносно до моїх катів?
— Ви дали кому-небудь слово?
— Де-Кадіньян не вважав за потрібне просити мене зберігати таємницю. Значить, ви хочете одержати більше, ніж мою душу? Тиран! Вам хочеться, щоб я поховала в вас мою честь? — казала вона, кинувши на д'Артеза погляд, яким надала цьому фальшивому признанню більше ціни, ніж усій його особі.
— Ви робите з мене людину надто звичайну, коли побоюєтесь з мого боку чогось лихого,— сказав він з ледве прихованою гіркотою в голосі.
— Пробачте, мій друже,— відповіла вона, взявши його за руку, дивлячись на неї, стискуючи в своїх руках і пестячи її з незвичайною ніжністю.— Я знаю, чого ви варті. Ви розповіли мені все ваше життя; воно благородне, прекрасне, високе, гідне вашою імені. Може, я повинна взамін розповісти вам своє? Але я тоді боюсь упасти в ваших очах, розказавши про таємниці, які належать не тільки мені. І потім, ви, може, й не повірите,— ви, людина самотності і поезії,— страхіттям світу. Ах, ви не знаєте, вигадуючи ваші драми, що вони перевершені тими, які розігруються в сім'ях, на погляд найдружніших. Ви не уявляєте собі, які великі деякі позолочені нещастя.
— Я знаю все! — скрикнув він.
— Ні,— відповіла вона,— ви не знаєте нічого. Хіба дочка має право будь-коли зрадити свою матір?
Почувши ці слова, д'Артез опинився в стані людини, яка в темну ніч заблудила в Альпах і на світанку раптом помітила, що стоїть на краю безодні. Він сторопіло глянув на княгиню, відчуваючи озноб у спині. Діана подумала, що цей геній — легкодуха людина, але помітила в його очах блиск, який заспокоїв її.
— В решті решт, ви стали для мене майже суддею,— сказала вона з розпачливим виглядом.— Я можу говорити в силу права, що його має кожна обмовлена людина,— права засвідчити свою невинність. Мене обвинувачували і ще обвинувачують і тепер (коли ще досі згадують про бідну затворницю, примушену світом відмовитися від світу!) в такій легковажності, в стількох поганих вчинках, що мені може бути дозволено зайняти таке положення в серці, де я знаходжу притулок, щоб не бути звідти вигнаною. Я завжди вбачала в доводженні невинності велику шкоду, заподіювану самій невинності, тому я завжди нехтувала розмовами. Та й до кого я могла б звернутись? Ці жахливі речі не можна повіряти нікому, крім бога або того, хто здається нам близьким до нього,— священика, або нашого другого я. Отож, коли мої таємниці не будуть там,— сказала вона, поклавши свою руку на серце д'Артеза,— так само поховані, як вони були тут... (вона втиснула пальці в верх свого корсажа), ви не будете великим Д'Артезом, я буду обманута!
Сльоза зросила очі д'Артеза, і Діана проковтнула цю сльозу скісним поглядом так, що ні в її зіницях, ні в рухові повік нічого не змінилось. Це було легко й швидко, як стрибок кішки, коли вона схоплює мишу. Д'Артез вперше після двох місяців етикету насмілився взяти цю тонку надушену ручку, підніс її до губ і поцілував довгим поцілунком, протягненим до самого кінчика пальців з таким витонченим любострастям, що княгиня схилила голову, подумавши про щасливі призвістки літератури. Вона думала, що люди, духовно обдаровані, повинні кохати з далеко більшою довершеністю, ніж фати, світські люди, дипломати і навіть військові, хоч вони тільки тим і займаються. Вона була знавцем і знала, що любовна вдача проявляється певним чином в дрібницях. Досвідчена жінка може прочитати своє майбутнє в простому жесті, подібно до Кюв'є29, який, глянувши на частину лапи, міг сказати: "це належить тварині такої-то величини, з рогами або без рогів, м'ясоїдній, травоїдній, амфібії тощо, яка жила стільки-то тисяч років тому". Певна того, що знайде у д'Артеза стільки ж уяви в коханні, скільки він вклав у свій стиль, вона вважала за необхідне змусити його дійти до найвищого ступеня пристрасті і довіри. Швидко, чудовим рухом, сповненим схвильованості, вона відхопила руку.
— Облиште! — скрикнула вона.— Ви змусите мене вмерти! — Останні слова вона вимовила вже менш енергійно.
Одну мить вона дивилася на д'Артеза, очі в очі, виявляючи разом щастя, неприступність, боязнь, довір'я, млість, невиразне бажання і соромливість дівчини. Їй не було тоді більше як двадцять років! Але треба зважити, що вона підготувалася до цієї хвилини комічного обману з нечуваною майстерністю в туалеті і сиділа в кріслі подібна до квітки, готової розпукнути від першого поцілунку сонця. Обманюючи чи ні, вона оп'яняла д'Артеза. Якщо дозволено висловити особисту сміливу думку, признаємося, що цриємно було б бути так обманюваним довго. Звичайно, на сцені часто Тальма30 далеко перевершував природу. Та хіба ж княгиня де-Кадіньян не була найвидатнішою комедіанткою нашого часу? Цій жінці бракувало тільки уважного партеру. На жаль, в епохи, розворушені політичними бурями, жінки зникають, як водяні лілеї, які, щоб розквітнути й показатися перед нашими захопленими очима, потребують ясного неба і теплих леготів.
Час настав. Діана готувалась заплутати цю видатну людину серед безвихідних ліан романа, давно вже заготовленого, а він мав вчути його, як неофіт перших днів християнства вчував апостольське посланіє.
Мій друже, мати моя, яка живе ще й тепер в Юксеі, видала мене заміж, коли мені було сімнадцять років,— у 1814 році (як бачите, я дуже стара!), за пана де-Мофріньєз, не з любові до мене, а з любові до нього. Вона заплатила єдиному чоловікові, якого любила, за все щастя, що мала від нього. О, не дивуйтеся такому жахливому поєднанню: воно має місце часто. Багато жінок — більшою мірою коханки, ніж матері, як більшість з них — кращі матері, ніж дружини, Ці два почуття, любов і материнство, розвинуті до їх сучасного стану нашою цивілізацією, часто борються між собою в серці жінки. І одно з них неодмінно поступається перед другим, якщо обидва вони не рівні силою, що робить з деяких виняткових жінок гордість нашої статі. Людина вашої обдарованості повинна розуміти ці речі, які дивують дурнів, але не стають від цього менш достовірними, і, скажу більше, які заслуговують виправдання різницею характерів, темпераментів, прив'язаностей, становищ. Я, наприклад, в цей момент, після двадцяти років безталання, розчарувань, перетерплених наклепів, тяжкої нудьги, пустих розваг,— хіба ж охоче впала б до ніг людини, яка полюбила б мене щиро й назавжди? І що ж,— хіба я не була б засуджена світом? А проте двадцять років страждань хіба не спокутували б дванадцяті років, які ще лишилось мені прожити красивою, відданих святому й чистому коханню? Та цього не буде, я не така дурна, здоб зменшити мої заслуги перед господом. Я витерпіла тягар дня і спеки до вечора, я завершу мій шлях і заслужу мою винагороду...