— Що їхні обіцянки... Пообіцяє, а потім обдурить і кине.
— Ні, обдурити себе я не дам,— суворо заперечила Ганна і примовкла.
— А як тебе там челядь вітає? — запитала згодом Вутанька.
— Не ліпиться в мене з ними глек... Пани розбестились, і челядь розбестилась побіля них... Тільки й знають, що брехні водити та з доносами бігати, а мене від цього нудить... Єдиний, з ким там можу я душу відвести, це Яшка-негр...
— Що за негр?
— О Вусте! — повеселішала раптом Ганна.— Такий він славний! Все сміється та кучерями стріпує, та так на тебе білками й світить... Серце в ньому добре, людяне якесь... Не знаю, чого той Артур на нього собакою в'ївся. Проходу від нього Яшці нема, хоч би вже скоріше вимітався в свою Америку... Приїхав на три дні, а застряв так, що спроста й не викуриш... Сам ноги на стіл, як кабан, закладає, а на Яшку все "бой"* та "бой". Дався йому той "бой". То не так перед ним став, то не так повернувся... Ненавидить людину тільки за те, що на ній шкіра чорна!.. А по-моєму, що ж тут такого? З гарячих країв людину вивезено, де сонце круглий рік смажить,— хіба там не почорнієш?..
*Хлопець (англ.). Презирлива кличка, якою расисти-колонізатори наділяють навіть дорослих негрів.
— То не страшне, Ганно. Ще хто зна, які ми будемо, коли злітуємо по кілька літ в цьому степу, під оцією нещадною спекою... Шкіра — хай! Душа б тільки не почорніла!
— І я так думаю, Вутанько, дарма що сама не люблю загару. Спершу й для мене він був якийсь страшний, а тепер, коли обзнайомились, легко, гарно стає мені біля нього. Так гарно, Вутанько, як ні з ким ще не було! Вчора вийшли ми з ним за маєток і пішли в степ, аж на могилу вийшли... Став він, задивився в бік моря і зненацька заговорив по-своєму, ніжно, душевно... І може, якраз тому, що мови його африканської не розуміла я, все, про що він говорив, таким гарним, таким красивим мені здавалось... Немов чари якісь пила, немов музика лилася на мене... Серце тануло в грудях, так було гарно... Може, він навмисно по-своєму говорив, щоб я не зрозуміла його ніжності? А я наче все зрозуміла, не треба було вже й дванадцяти язиків отих... Стоїть і наче розгортає передо мною далекі, невідомі краї, де вічна весна цвіте, де жайворонки круглий рік щебечуть та білі чайки сміються понад озерами...
— І панич тебе до нього не ревнує?
— Які можуть бути ревнощі, Вутанько! Арап для них не людина. Навпаки, і паничеві, і барині подобається, щоб ми частіше бували з Яшкою вдвох, щоб Асканія про нас гомоніла... А як він на гітарі вміє грати, як пісень співає своїх... Коли слухаю, здається, наче вже й не чорний він, а просто собі Яшка. Слухаю і ясно тоді чую, як йому гірко вдома жилося і як гірко зараз живеться, який самотній та щирий він...
— Закохаєшся ти в нього, Ганно... Або вже закохалась.
— Вутанько, що ти? Так швидко?
— Для цього багато часу не треба... Іноді мить одна — і все наче сказано навіки...
Затаєний сум, що бринів у голосі Вутаньки, не торкнув Ганниного слуху. Мрійлива усмішка лягла їй на вустах.
— А як він міг би... кохати мене!
Загледілись подруги у далечінь, задумалась кожна про своє.
Степи ще горіли в надвечірніх янтарях спеки. Десь аж з-під небокраю випливали пастухи; легко, як по золотистому кришталю, брели череди, неквапом наближаючись до колодязя на вечірній водопій. Мурашнею здавалася череда робочих волів, невиразною цяткою рухалася в просторі людина — такий далекий степ розлягався навкруги. Великий, у шир і в височінь неміряний простір, був він для Вутаньки світлицею її першого і вже втраченого кохання, а для Ганни був звабливим, кришталевим, ще не досягнутим троном...
— А ти знаєш, Ганно... Леонід же від мене... відкинувся...
— Вусте! Що ти верзеш? — відсахнулася від подруги Ганна.— Отямся!
— Я при своєму розумі,— гірко посміхнулася Вустя і стала розповідати Ганні, як відкинувся від неї Леонід.
— Не вірю,— сказала Ганна, вислухавши її.— Де він? Я сама з ним поговорю!
— Нема його. Повіявся десь на цілий день... Знову, мабуть, до тієї...
— Ні, тут щось не те,— стояла на своєму Ганна.— Я ж бачила, якими ви повертались зі степу... Сяяли, як зорі, обоє... І тепер отак охолонути враз? Не віриться мені, Вутанько...
В цей час із щебетом налетіли з-за барака дівчата у вінках, обступили Ганну, розглядаючи її, мов весільні світилки молоду.
— О, що за плаття на тобі, Ганно! Як сніг!
— Невже це справжній отой батист?
— А сама як розцвілась!
— Чи ти посвіжішала там, чи поніжнішала,— одразу й не розбереш!..
Ганна й справді за ці дні розкрилася, мов лілія-купава на воді. Шия оксамитова, у вухах конвалії, вимиті коси виклала тугою короною — так і проситься зверху вінець... Сиділа і всміхалась до недавніх своїх однокашниць спокійно сяючою, кришталевою усмішкою.
— Чим вони тебе там годують, що стала така? — жартували дівчата.— Мабуть, самими вершками?
— Що вершки... Морозиво з миски срібними ложками тьопаємо...
Незабаром на гомін прийшов і Гаркуша:
— Моє вам шанування Ганно... звиняйте, забув, як вас по батькові.
Ну й Гаркуша! Дівчат він просто ошелешив тим, що з першого слова став уже величати Ганну на "ви". А вона — хоч би що — приймала це як належне.
— По батькові можете й не називати, я ж байстрючка,— говорила Ганна прикажчикові напівжартома, напівсерйозно.— Краще от воду мою тут не харлайте. Я ж у вас не п'ю, а пайка мені з вас належить...
— Ваше — вам, аякже,— заматляв руками Гаркуша.
— Ви не матляйте, а слухайте, що кажу. Пайку мою... Вустя ось тут нею розпорядиться.
Гаркуша, ковтаючи дівочі смішки, обіцяв усе влагодити, усе зробити згідно з її волею.
— А зараз гукніть там мого, нехай під'їжджає... Поїду холодком.
— Незручно й відпускати вас, не пригостивши. Може б, хоч молочка свіженького, га?
— Ви б ось дівчат краще пригостили... А я тепер купаюся в молоці.