— Збаламутились, ледве бочок не побили...
— А в мене з паровика воду вицідили, ділити почали...
— А мої просто полягали й лежать: сам молоти!
— Ми, кажуть, бастуємо... Доки не вдовольните, не станемо до роботи — й квит!
Панич крокував по ґанку, то знімаючи, то знов надіваючи пенсне. Все було серйозніше, ніж це уявляв він собі спочатку. Пахло тут не випадковими безпорядками, за всім цим почувалась чиясь єдина, тверда, спрямовуюча рука. Токи водночас припинили роботу, всі в одну точку б'ють... Забастовка? Загальний страйк строковиків? Після 1905 року такого ще не було у фальцфейнівських маєтках... А суша, а тисячі кіп недомолоченого хліба стоять! Як же бути? Вдатися до губернатора? Викликати козаків? Але це теж недешево обійдеться... Газети підіймуть галас... Будеш розплануватись не тільки вівсом та смушками, а й своїм ліберальним реноме!
Було над чим поламати голову... А тут ще, зачувши про водяний бунт, з'явилась до контори, під руку з ігуменшею, Софія Карлівна, стала лізти не в своє, допитуватись, чи не йдуть забастовщики на Асканію.
— Нікуди вони не йдуть,— нервово відповів матері Вольдемар.— До того ще далеко.
Пані під своєю кокетливою парасолькою полегшено зітхнула.
— У мене там зараз чаплинські сидять...— підібравши губу, почала вона розповідати синові, але Вольдемар раптом звився на це як ошпарений:
— Ще їх тут зараз бракувало! Чого їм треба, розбійникам?
— Чекай, Вольдемаре, вислухай ти мене спершу. Це зовсім не ті, кого ти маєш на увазі. Приїхав чаплинський панотець з церковним старостою, і, по-моєму, вони добру річ пропонують... У них там теж неспокійно, голота нахабніє, нахваляється йти на наші колодязі...
— Що вони пропонують? — нетерпляче запитав панич, почуваючи себе сьогодні вправі розмовляти з матір'ю незалежним, навіть грубуватим тоном.
— У них виникла ідея,— пустила очі під лоба Софія Карлівна,— влаштувати спільний хресний хід по полях з іконою Касперівської божої матері Зокрема, вони просять, щоб наш хор хлопчиків також взяв у ньому участь... Ти як вважаєш?
— Дитяча молитва,— промовила ігуменша, неприязно глянувши на єретика-панича,— доходить до бога найшвидше.
— Навпростець тобто? — зауважив котрийсь з прикажчиків.— Нам цього й треба, в нас теж усе аж кричить дощу... По дві пари волів запрягаємо в плуги, скиби такі виламують, що молотом не розіб'єш...
— Я не заперечую,— промовив до матері Вольдемар, стримуючи роздратування.— Ідіть, робіть, влаштовуйте...
— А про це... про смуту в степу, ти, сподіваюсь, дав уже знати кому слід?
1 Назва "чудотворної" ікони, походить від с. Касперівки, в якому вона зберігалася. В засушливі роки ікону брали напрокат усі південні села.
— Маман, прошу вас не втручатися в ці речі,— роздратовано кинув панич.— Ідіть, ради бога, ми самі тут як-небудь розберемося...
Парасолька ображено підстрибнула в повітрі і неквапом попливла між прикажчиками, що розступилися перед нею.
Поява кожного нового гінця, що прибував із степу, діймала панича все дошкульніше. Жоден нічим не порадував, привозили самі неприємності, вісті — одна гірша за другу. Пригінчому Грищенку, що останнім приплюхав охляп з далекого табору Кобчик, панич не дав навіть рота розтулити.
— Каналіє, ти ще й смієшся? — ошелешив він небораку (хоч той і не думав сміятися). —Тобі весело? Вирахувати з його платні за бунт, за весь простій молотарки на Кобчику...— І тут же накинувся на інших: — А ви куди раніше дивились? За що я вас годую, за що вам гроші плачу?
Перетоптувались, пеклися на сонці холуї. І в степу вітром палить, і тут, у затишку, гнівом на тебе пашить... Скрізь попихачеві жарко. Піт градом котив з кожного. Хоробріші пробували відборонятися від наскоків панича:
— Хто ж знав, що таке скоїться... Не перший же день таку п'ють... Погудуть, бувало, погудуть та й утихомиряться...
— Може, воно й зараз нічого б не сталося, так сигнал же було дано...
— Який сигнал? — насторожився одразу урядник в черкесці.
— Свистками вони з току на тік пересвистувались, ото й довело... Ми думали, що то машиністи так, жартома іноді перекликаються, а вони, виявляється, між собою розмову ведуть на свистках, знаки подають один одному: бастуй, мовляв, кидай роботу...
— Це що таке? — обернувся Вольдемар до управителя.— Сигналізація між токами? Хто ввів? Хто дозволив?
— Вперше чую,— засмикався Густав Августович.— Для нас це сюрприз...
— Сюрприз! Для вас усе сюрприз! А вони, може, з чорноморськими кораблями уже пересвистуються! Хто перший почав, ну?
Затупцялись прикажчики.
— Нібито з Гаркушиного току вийшло,— бовкнув пригінчий з хутора Сухого.
— Не слухайте його, паничу! — вигукнув Гаркуша, наливаючись кров'ю.— По злобі він на мене!
— Та чого ж ти, Савко, відпираєшся? — загули інші прикажчики.— 3 твого току почалось. А їм тільки подай: всю Таврію обсвистять...
— А-а, так це ти?! — аж витягся через перила Вольдемар до Гаркуші.— Заводіяк переховуєш? Ну, я ж тобі... Ну, ти ж у мене... Марш на тік, негіднику. Сам розводь тепер паровика, з об'їждчиками молотитимеш!
— Паничу,— зняв картуза Гаркуша,— рад би, але... я біля паровика... не мастак.
— Не мастак? Ти тільки біля куховарки мастак? Ціпа тоді бери! Ціпом будеш з куховаркою всю ніч мені молотити!
Ні живі ні мертві стояли прикажчики. Розійшовся панич... Якщо вже свого любимчика не щадить, то їх теж не помилує. Гаркушу з ціпом на цілісіньку ніч, а їх, мабуть, в кам'яні котки впряже, всю ніч буде ними, як чортами, гарманувати.
— А ви чого стовбичите? — попустивши Гаркушу, нарізався панич на інших.— Накоїли, натворили там, а тепер до панича, хай панич розхльобує? Що я — усмиритель? Що в мене — військо? Марш по таборах! Всіх на ноги! Щоб зараз же токи стали до роботи!
Заштовхалися, задкуючи від ґанку, прикажчики. Відступивши трохи, знову закам'яніли в нерішучості. Добре тобі тут кричати, піди там покричи...