А одного разу в його своєрідному житті трапилась невеличка пригода, що згодом обернулась у справжнє чудо. Це сталося, здається, на другому році його перебування у столиці. На заводі відкривали клюб, і на те відкриття запросили балетну школу відомої Лінчевської. Василь любив такі речі, любив мистецтво взагалі і він мусів там бути. Трохи краще, ніж звичайно причепурений, мішкуватий, у своїх окулярах, він захоплено слідкував за виступами молодих танцюристок і в одному характерному танці, зовсім не школярського типу, він несподівано помітив одну з'яву, що щось йому дуже нагадувала.
Перемігши вагання, він послав за куліси записочку на адресу молодої танцюристки, що її прізвище на програмці значилось Шур. Ала Шур. Записочка дійшла за призначенням. Це була та справжня Ала, яку він знав давно, хоч вона звалась тоді не Шур, а Рязанова. Це була та, що через неї так трагічно потерпіла свого часу карта Европейської Росії часів незабутнього "Афоґена" Васильовича. І зустрілись вони радісно, Ала була чарівна, приємно здивована і першим її окликом було:
— І як ти, Василю, шалено вигнався! — Здорове, свіже, відкрите обличчя Василя засяяло барвами веселки.
І після того Василь почав "бувати на Костельній" — у помешканні Али. Місяці, роки. Після кузні, після захристії, це було для нього справжнім благословенням неба. Це була чи не єдина в Києві, цього роду, кватиря, що якимсь дивним чудом залишилась недоторкнутою з часів "проклятого царського режиму". І спражні, тяжкі, дубові меблі, і перські килими, і справжня їдальня, справжній сальон, справжня кухня. І справлений рояль з купами нот, і товариство, залицянки, флірт, любов. Ніякий совєтський режим, здається, не мав сюди доступу, і на сторожі цього стояв Шур — інтендант, поставщик різних державних установ, справжній чудодій і справжній майстер свого діла.
Тут Василь почав також своє "тринькання" на фортепіяні, тут, завдяки знаному піяністові Манові, розвинув свою любов до шахів і тут, якраз за партією шахів, він ознайомився і сприятелювався з леґендарним командиром, героєм славетного Перекопу, заступником шефа генерального штабу Київської воєнної округи, Дубовим.
Ця остання подія відіграла в житті Василя ролю вирішальну. Дубовий, кажуть, був не лише леґендарним командиром з безліччю орденів на своїх могутніх грудях, але він також був першим шахістом всього генерального штабу, як також доля хотіла, щоб він закохався в прекрасну балерину Алу Шур і став її постійним і настирливим гостем.
Та сама доля захотіла, щоб одного разу, коли леґендарний герой саме відвідав свою прекрасну даму серця, Василь і Ман сиділи і завзятюще змагалися за партією шахів. Герой не міг видержати спокуси і замість розважати чарівну господиню, почав придивлятися до гри, спочатку так між іншим, а згодом захопився зовсім, забув за все на світі і лише викрикував різні бойові оклики захоплення. Гра видалась йому чудовою, і коли скічилась партія, герой забряжчав острогами і забажав сам зрізатись одну партію і то не з ким іншим, як з Морозом… І був весь, просто весь, розторощений, коли після впертого, довгого змагання, той вайлуватий хлопчисько в окулярах, обдарував великого воїна, раз за разом, аж трьома матами.
— Ну, знаєте! Як вас звуть? — запитав герой, весь п'яний, десь о третій ночі, встаючи після того третього мата. У Василя стояв на чолі піт.
— Мороз, — відповів він.
— Да, Мороз. Від такого мене облито потом, — промовив з притиском герой. — Мушу ще раз з вами зрізатись… Але знаєте… Солідно!
І вони умовились, і з цього почалося. Грали, змагалися. Дубовий все більше і більше входив в азарт, іноді у нього запирало віддих, він скидав з себе мундир, розщіпав пояса і разом все більше і більше переймався повагою до свого юного партнера.
— Чорт зна що! — вирвалось у нього одного разу після восьмигодинної, безперервної гри. — І як це ви, з вашими, можна сказати, феноменальними мозжищами та й опинилися отак за бортом?
Василь дав скромно зрозуміти, що тут, либонь, рішають не самі мозжища, а й інші, не менш важливіші причини, що герой одразу зрозумів, але що його ніяк не переконало. Він, до речі, був одним з тих людських типів, для яких існує лише одна форма їх вияву, в даному випадку це був воїн, що любить своє ремесло не за страх, а за совість, що знає своє діло, чесно і сумлінно виконує свій обов'язок, а до всіх тих "інших політик" яке йому "собаче діло".
Але зустрівшись з випадком Мороза, в ньому щось від обурення закричало: що це могли бути за такі "соціяльні" причини, що цьому здоровому, чесному, лобатому, з ясними очима, хлопчиськові забороняли вчитися, скажемо, математики? Він намагався якось цю справу збагнути, знайти в ній якусь логіку, але скільки він не трудився, нічого не міг зрозуміти. Розумів лише одно: молода людина, що з неї пре талантами, не може виявити своїх здібностей, бо десь комусь цього не хочеться.
І одного разу Дубовий, дуже просто й дуже рішуче, запропонував Василеві те, що було в його силах: вступити на військову службу. Василь спочатку отетерів: поперше, це не його покликання, подруге…
— А! Що там те друге! — перебив його Дубовий. — Плюнь! Смали до нас і баста! — висловився він своєю вояцькою мовою.
Василь задумався, бо було над чим задуматись. Траплялася нагода вирватись з кузні, до якої мав найменше покликання, але і ця нова можливість перекреслювала сливе всі його дотеперішні аспірації. Хотів бути професором, математиком, винахідником і враз таке.
— Генералом зробимо! — барабанив своє Дубовий. Артилерія! Школа! Математика! — І Василь погодився. Нічого іншого, кращого для нього тепер не передбачалось. І саме в цьому стані застала його батькова справа.
Молодий Мороз не вмів особливо метушитися, не належав також до боягузів, але ця остання подія вивела його з рівноваги. Розумів і усвідомлював цілу важливість справи. Знав, які страшні наслідки загрожують його батькові, а з тим і йому самому. Багато років Сибіру, це ще те найлегше, чого може батько сподіватися. Від нього ж самого, в крайньому разі, вимагатимуть зречення батька, чого, він знав, зробити не може і не зробить, а тому і прощай усі добрі наміри Дубового.