Тімона згубила не "протидія" фальшивих друзів, а їхня відмова діяти, зумовлена пожадливістю і бездушністю. Позбавлені внутрішньої сутності, вони не здатні побачити особистість і в Тімоні. Для своїх співгромадян герой важливий лише як втілення багатства. Вони підлещуються до Тімона, поклоняються йому, як звикли поклонятися грошам. Щедрість героя для них — примха багатія, яку можна виправдати, оскільки вона приносить зиск. Розорений Тімон для фальшивих друзів просто не існує.
Зовсім іншими етичними критеріями керується сам Тімон, який вкладає в поняття грошей прямо протилежне значення. Щедрість для Тімона — життєвий принцип, можливість самому творити свою долю, активно впливаючи на навколишній світ. Свої погляди герой висловлює у зверненні до гостей на самому початку дії. Філософ виходить з віри у високе призначення людини. Суспільство для Тімона — це перш за все спільність друзів. Активний прояв дружніх почуттів— обов'язок кожної людини. Розорення не лякає Tiftona. Він навіть радий дати друзям можливість виконати свій обов'язок, сподіваючись знайти в них те почуття, яким керувався він сам, щедро обдаровуючи гостей. Наївна, природна свідомість героя вступає у конфлікт з приватновласницьким суспільством і породженим цим суспільством протиприродним світосприйняттям.
Між Тімоном та іншими героями трагедій 600-х років чимало спільного. Експеримент з людською природою, до якого вдається герой, нагадує поведінку короля Ліра, який добровільно передав свою корону дочкам. Надмірна довірливість притаманна як Тімону, так і Отелло. 1 в Гамлета, і в Тімопа трагічна зневіреність в природі людини настає в момент пізнання справжньої сутності світу, що оточує героя. Таких паралелей немало. Проте історія Тімона займає особливе місце серед інших трагедійних творів Шекспіра. Як правило, драматург веде свого героя від ілюзій до трагічного прозріння, од відчаю і гострого неприйняття дійсності до нових ілюзій і, зрештою, до глибшого осягнення реальності. Сценічна функція Тімона обмежена першим етаном осягнення істини. Трагічне прозріння приходить до героя несподівано, і відтоді розчарування стає його незмінним станом.
Відчай настільки поглинає Тімона, що лише в ньому герой здатний віднайти гірку втіху. Кульмінацією наростання трагічного стає сцена другого бенкету, після якої гострота перипетій іде на спад, цілком втрачаючи свою динамічність. Існування перетворюється для Тімона в агонію, єдиним виходом, з якої може бути загибель самого мізантропа. Власне, трагізм обіймає тільки одну IV дію п'єси, з прилеглими до неї сценами III (4; 6) і V (1) дій. Потім постать протагоніста зникає, розв'язка настає вже без його участі.
Єдино можливою формою самовираження для Тімона є активне обурення. Мізантроп-відлюдник жбурляє камінням у співгромадян, з прокляттям осипає золотом розбійників, виганяє вірного Флавія і злостивого Апеманта і т. ін. Та все це лише видимість дії. Весь свій трагічний досвід мізантроп вкладає в про-мови-викриття. Монологи Тімона "А це що? Золото?.. Його тут вистачить, щоб обернути зло на добро, зробити чорне білим" та "О ти, ласкавий царевбивцю" — це нове знання героя про світ, до якого прийшов, усвідомивши, що він трагічно помилився. Далі — усвідомлення власного безсилля і огида до суспільства, яка змусило героя втратити віру в довершеність людської природи.
Тімон умирає непримиренним. Його смерть — свідчення величі людської особистості, яка не прийняла антигуманних законів власницького суспільства і зберегла своє природне єство. Трагедія афінського мізантропа могла виникнути лише на грунті нових грошово-майнових відносин. К. Маркс відзначав, що Шекспір чудово зображує сутність грошей. Гроші породжують "викривлення і зміщення всіх людських і природних якостей". Перший монолог Тімона К. Маркс цитує в І томі "Капіталу", а обидва монологи героя використовує в "Економіч-но-філософських рукописах 1844 року".
"Тімон Афінський" став останньою спробою Шекспіра в жанрі трагедії. Багато що в драматичній структурі п'єси — тяжіння до узагальнено-притчевого показу реальності, відмова від поглиблено-психологічної розробки характерів, поступове згасання трагічної дії і т. ін.— свідчить про її перехідний характер. "Тімон Афінський" явно провіщає перехід драматурга до синтетичного жанру трагікомедії.
Театральна історія трагедії небагата на відкриття. "Тімона Афінського" виставляють дещо рідше, ніж більшість інших п'єс Шекспіра. Проте трагедія входила до репертуару багатьох англійських театрів. Так, 1892 року "Тімон Афінський" був поставлений у Меморіальному шекспірівському театрі пропагандистом стретфордських фестивалів режисером Фрєнсісом Робергом Бенсоном. У сезоні 1956-1957 pp. до трагедії Шекспіра звернувся театр Олд-Вік. Роль Тімона в спектаклі викопав відомий англійський актор Ралф Річардсои.
Російською мовою трагедію перекладали М. Кетчер, П. Каншнн, А. Соколов-ський, М. Полевой та ін. Про потребу перекладу трагедії українською мовою говорив М. Драгомапов (1841 —1895): "З Шекспіра можна буде перевести "Ліра", "Макбста", "Гамлета", "Річарда ПІ", "Тімона Афінського". У 60-і pp. XX ст. трагедія стала набутком українського читача завдяки перекладу українського радянського поета В. Мисика.
ПРИМІТКИ ДО "ТІМОНА АФІНСЬКОГО"
С. 8. Тоді, як присвячу йому.— Поет сподівається, що Тімон оплатить витрати на видання книги, як тільки він йому присвятить її. За часів Шекспіра меценати звичайно винагороджували поетів за посвяту їм своїх творів.
C. 18. Ira furor brevis est.— Гнів — коротке божевілля. Афоризм давньоримського поета Горація.
С. 21. Амазонки — міфічний народ жінок-войовниць, який нібито населяв узбережжя Меотіди (Азовське море) та Малу Азію. Переносно: войовничі жінки або жінки-наїзниці.
С. 26. Фенікс — міфологічний птах, схожий на орла, з вогненно-червоним та золотавим пір'ям. Через кожні 500 років фенікс нібито спалює себе й народжується з попелу оновленим.
С. 27. Гей, Варроне, здрастуй! — Шекспір наділяє слуг іменами їхніх панів.
С. 29. "Корінф" — назва веселого закладу, що його утримує дружина блазня.
С. 32. Лакедемон — давньогрецьке місто і держава в південній частині Пелопоннесу, те саме, що Спарта.