"Хто вони? Хто? Де ці варвари?" — шепочуть нажахані уста. Знищити їх атомом, лазерним променем, затопити мертвою водою, ліквідувати техногенними відходами!
Не вийде. Їх не знищиш і не затопиш. Бо ці варвари — наші душі. Варвари — це ми.
71
Христина, як і передбачав Микита, більше не сигналізувала йому знаками особливої уваги: "808! Я помираю від кохання!", хіба інколи зиркала з-під лоба сумішшю стриманої роздратованості. Отже, нетреба, голубе, вдаватися до дидактичних монологів про відносність почуттів, відкинь особливу, гірської заготовки, тактику ввічливої байдужості. Микита Крещук був навіть злегка розчарованим, де ж, мовляв, недавні піруети переживань, де вертерівські танці довкола об'єкту, куди поділася байронічно-романтична блідість щік? Вже...все? Коли пов'яли помідори, то минулася любов? Коли пожовтіли огірки, пройшла мода на закоханість? Якщо дозрів гарбуз, то почуття лопнули, мов велетенська куля у факірській руці?
Але ми майже нічого не знаємо про інших. Неможливо рентгенізувати чи пробити кокон сурдокамери або панцир скелету, у які захована людина. Будь-які поповзи щодо пізнання подібних — лише банальна ілюзія, іноді шкідлива, частіше безпечна, а подекуди і смертоносна.
Нас єднає (чи ми лише так думаємо) виключно пристрасть колінкування перед тотемами. А вони міняють шкіру і кольори, мімікрують і відновлюються, глузуючи над нами, наївними і впевненими у їхній тотемічній застиглості.
І заливаються саркастичним реготом маленькі голови-горгони нащадків менґеле, що, вилуплені, вже визиркують із кожного серця. І нависає над світом пан Міраж, пані Ілюзія і всілякі паничики та паничівни fata morgan(и). І моторошно сміються їхні родичі та нащадки-менгельчата, розкошуючи у наших душах.
Одного разу, творячи черговий нікотиновий ритуал, Микита побачив за офісними вікнами Христину, котра, ведучи під руку якогось респектабельного чоловіка, аж захлиналася бесідою.
Бо не суджена тобі, друзяко, ця жінка, бо чомусь не захотів Кресляр перетнути ваші земні лінії долі...
72
Коли Віктор прийшов додому, квартирою сновигали сусіди. Ніхто не кинувся до нього. Не почав заспокоювати. Не спитав, чи він голодний.
— А де мама?
— У тій кімнаті. На катафалку, — сумішшю злості та псевдотрагіки чвиркнув дядько Петро, котрий особливо не любив Віктора.
— На якому? На якому...катафалку?
Ніхто не відповів. Не співчував. Не розпитував. Віктор зайшов у ту кімнату.
Материнське обличчя, перекривлене передсмертною судомою, було страшним своєю, тепер уже абсолютною, відреченістю. Віктор несміло присів на краєчок стільця. За ним із цікавістю спостерігали кілька пар сусідських очей.
Віктор мовчав. Сусіди спершу мовчали також. Потім почали, наразі пошепки, далі чимраз голосніше, перемовлятися. Снувати квартирою. Переставляти якісь речі. Щось шукати, щось знаходити. Кудись іти і повертатися.
Тільки твоя мама, Вікторе, уже ніколи не вийде і не повернеться. Ніколи не спитає, чи болить твоя голова. Не почне заспокоювати, мовляв, Владислава тебе дуже любить. Бо мама перестала жити тобою. Бо мама перестала жити. Ти ніяк не можеш цього збагнути і раптом питаєш сусідів, нікого конкретного і всіх зокрема, навіть дядька Петра:
— Хіба...що...хіба мама...дійсно...померла?
І ти бачиш, як зі всіх сторін на тебе осудливо і зневажливо зиркають роздратовані і розширені від незмірного здивування сусідські зіниці. І все довкілля стає єдиною уніфікованою зіницею, єдиним напівстаречим горілчаним ротом дядька Петра, шо нині не встиг похмелитися і знову злісно (але уже без псевдотрагіки) чвиркає:
— Ти при своєму розумі, хлопче? Померла, померла! Це ж ти її допровадив до катафалку!
Єдина уніфікована зіниця ствердно й осудливо вилискує. Єдиний напівстаречий горілчаний рот в унісон шепоче: "Так, так воно є".
Нарешті ти вповні розумієш, що насправді трапилося і, непритомніючи, тихо сповзаєш зі стільця на підлогу, побіля материнського смертного ложа.
73
Наше життя є лише сумою помилок. Наші роки — це лише забування інтуїтивних прозрінь. А наші місяці і години стільки одним із (можливо, випадкових) варіантів наших справжніх місяців та годин, що стукають до нас, сонних, у гості. А дні є втратами і розминаннями. Буденні хвилини іноді приносять на жорстоких метафізичних крилах інші хвилі. Ті, котрі діагностують. Ті, що карають та наказують. Ті, які є милосердними.
Микита сидів, немов необов'язковий клієнт, на кухні своєї ошатної двокімнатки. У нього, що намагався мати нерви, наче цвяхи, а почуття, як метеорологічні пророцтва, несподівано задощили очі. Бо сльози далекі від інстинкту. Вони є катарсисом, який скупо відмірює нам краплини короткочасної величі.
Звідки ця, майже фізіологічна, присутність самотності, від якої, виявляється, не рятує ні атлетичний зал, ні одкровення як сумних, так і веселих філософів? Чому ця домашня тиша тисне, а не заспокоює? Чому не приходить сьогодні на допомогу стоїчний (?) світогляд? А може, у мене його немає?
Може, над людиною та її так званим світоглядом, що найчастіше є хаосом випадкових знань і сильних дитячо-отроцьких вражень, лише сардонічно регоче чорний лікар? Але як тоді пояснити подвиги і схиму, що виокремлюють нас від об'єктів вивчення ботаніки чи
зоології? Пощо талант і талан, коли нема найважливішого?
Чому не тішить, Микито, твоя струнка система знань та навичок? тимчасова фінансова стабільність? Чи це лише хвилевий відрух темного відчаю, котрий відвідує і сильних, нехай не забувають, що вони мало відрізняються від несильних? Бо хто знає насправді, що таке сила чи несила? Тотемний цар-сортувальник, перекидаючи нашими долями,— наче м'ячиками, змішує все, всіх і всюди...
Можливо, вся історія наших загальних (країни) та індивідуальних (людини) доль є тільки хаосом різновпорядкованих атомів.
А історія карликових держав чи імперських корпорацій є лише гігантською шахівницею боротьби фігурок-тотемів? А насправді людину зусібіч оточує лише льодовиковий жах, палеолітичні випадковості зустрічей і вічні сутінки вічного мезозою?
Люлька диміла, приватний йожефко стоїка і філософа Микити вирішив нарешті серйозніше взятися за цього самовпевненого представника класу людини. За вікном реготала пристрасна мегаполісна нічка.