І
Сім десятків років увірвалися в спокій,
Але дихає тишею хата щаслива,
Прожила це життя, як на ниві широкій,
Наробилась, набачилась горя і дива.
Літні ночі озорені, зими колючі,
Березневих світанків сувора меріжка,
Сім десятків років, як бажання жагучі,
Стали колом тісним, гомонять біля ліжка.
Кожен рік — як живий непідкуплений свідок,
Кожен день хоче слово сказати в надії,
От і вчора наслухалась в хаті сусідок:
— Як обсіємось в ланці, ти встанеш, Докіе.
Трудодень буде повен натуроплатою,
Ми ж у ланці робити охочі,-
З непомітною з нею і трохи горбатою,
На похвалки пусті — скупуватою
Гомоніли до полуночі.
І раділи, що калій привезли теплушки,
Отелилась племінна корова за строком.
І Докія звелася, гаряча подушка,
Наче спека липнева, пашіла під боком.
З кок-сагизом хотіла поглянуть ділянку,
Розбудити дівчат на рожевім світанку,
Чи пшениця пилком не припала?
Підвелася Докія — і впала.
ІІ
Лікар був із району, Микола Григорович,
Все питає, і дивиться, й в трубочку слухає.
Це ще в юності,— каже,-набралися горя ви,
От і серце, між іншим, тріпоче задухою.
Вам би,— каже,— не думать щоночі,
Вам би краще, Докіє, у Сочі.
Оглядає смагляві і жилаві руки,
Де по жилках котилась згорьована сила,
Молоточком за плічми послуха-постука,
Скільки плечі жіночі життя проносили!
І в зіниці загляне, бо скільки в них світла,-
Можна вік просвітити у кожен куточок,
І долоні погладить...
Лиш юність розквітла,
Вже носила на них і синочків, і дочок.
Спочивайте, Докіє. А я вже із дому
Цеї ночі дзвонитиму до обкому,
Вам путівку на завтра пришлють. Тільки
прошу,
Для спокою згадайте хвилину хорошу,
А не давнє життя.
От і все, ми поїхали.
Тільки ж як не згадати ту молодість? Віхоли,
Заметілі зимові, мов коні обгонські,
Копитами під вікнами крешуть похмурі,
Чоловіка беруть десь на русько-японську
Воювати матросом у Порт-Артурі.
Проводжала його, побувала в прийомі,
І на станції зимній сиділа допізна,
І поплакала, правда, й вернулась додому,
Як у даль просвистіла машина залізна.
І чекала листів із лютневої ночі,
Листоношу доводилось часто питати,
Каже: — Пишуть, чекайте! —
І думи жіночі
Виливала над дітьми, вернувшись до хати.
Десь листок надійшов із останньою хугою,
Чи, здається, у березні кинула пошта,
Що, мовляв, жив-здоров, що возився
з недугою
Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?
Іншим гірше буває.
І ти без привіту
На світанку устала, взялася за діло,
Бідне літо прийшло, ні, приїхало літо,
Як візник на шкапині, прикопотіло.
ІІІ
Ось вона колоситься, та нивка-восьмушка.
Деревій на межі, та пирій, та осоти,
Та спадають у зелень трави-непослушки
Із блакитного крайнеба зорі, як соти.
Двоє старших дітей посади на обміжку,
А найменше, грудне, поклади під колою.
Хліба жованку в тряпці з слізьми впереміжку
Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою,
Взявши косу важку, на колодці не биту,
Без грабків,— хто направить ту косу без
мужа? —--
Починай косовицю, дощами не вмиту,
Молода, і засмучена, й силою дужа.
Ах ти, дощику, дощику, крапни із тучі,
На дітей, на безхліб'я моє не зважай,
На роздум'я пекучі, на стерні колючі,
На солдатчину долю — убогий врожай.
Може, спека спаде і на серці, й на ниві,
Може, я тебе в глечик по краплі зберу,
Може, станеш ти вісником в долі щасливій,
Як омиєш грозою дорогу стару.
Я за щастя устала б за тебе до бою,
Із гарячою помстою вийшла б на люди,
Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою
Слалось вольнеє поле і дихали груди.
Я за тебе стояла б, мов криця.
...Спека палить, шумить косовиця.
Чуєш? — меншенька плаче й здійма рученята,
Двоє старших біжать по стернищі рудому,
Час додому, а нива чи збита, чи зжата,
Вже на осінь чекає від літнього грому.
IV
Ах, та осінь, як вік!
Ні, не треба тривожити
Тих років, як віків, що пройшли за тобою,
Глянь у вікна, Докіє: колгоспні сіножаті
Умиваються, день зоревою трубою
Скоро кликне артіль до колгоспного дворища,
Ти прийомник включи і крізь даль темно-сизу
Слухай рідну столицю, ясну і сувору ще,
Слухай, скільки у тебе росте кок-сагизу!
Підвелася, і знов,— крізь загублені звуки,
Крізь затерті кольори й забуті події,-
Чоловік привітався, простягує руки
Із війни, не згубивши на щастя надії.
Повернувся, з дітьми гомонів, із тобою,
Як-то бідному жить, хоч іди в міхоноші!
А за тиждень вночі із людською юрбою
У маєтку трощив поміщицькі розкоші.
Ожереди палив, як судьбу свою сіру.
--— Хай горить достобіса людська кривавиця! —
...Із тюрми проводжала його до Сибіру,
Як то кажуть в людей: і жона, і вдовиця.
Говорили, що дуже вернутись бажає:
--— Нашу правду знайду, не знайду, то:
загину! —
Говорили, що десь у сибірському краю
Він в засланні зустрів благородну людину.
У людини задума турботливо-ненина,
Все читає, мов серцем розтоплює кригу,
І листи пише Леніну,
Рветься до Леніна,
Крізь колючу, холодну сибірську хурдигу.
Чоловіка твого із привітом
Більшовицьким навча заповітам.
А у тебе ще син народився, нівроку,
Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозі,
Жни запущену нивку, надійся щороку,
Виглядай чоловіка на збитім порозі.
Вже й німецька війна прокотилась за обрієм,
Вже й керенщина чорна зітліла на сконі,
Вже сідають в тачанки Боженки хоробрії
Під немеркнучі вишиті стяги червоні.
V
Чий то гук на зорі? Наче в бурю повсталу,
Наче блискавки б'ють в горобиній півночі —
То із Щорсом ідуть ливарі із Уралу,
Шахтарі із Донбасу і тульські робочі.
І крізь мрію сьогоднішню, в спогадах скорих,
Чуєш? — диха вогонь по широкій планеті,
І палає, мов свічка, наш Київ на горах,
Багрянцем дотліва на твоїм кулеметі.