Завмерши від подиву і несподіванки, Жора все ще стояв на колінах.
О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках, Жора Горобейко!..
– Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв, – Вовка обернувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої щойно чули хлопці. –Познайом нас з…
І раптом Вовка осікся. Слова застрягли у нього в горлі. Він закліпав очима і завмер з відкритим ротом.
Біля сарая під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала бліда худенька дівчинка років дев’яти. Вона була дивно нерухома, немов закам’яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучобілий панцир. Було видно лише її тонкі худі руки, що лежали поверх простирадла, і маленьку біляву голівку, ледь повернуту в бік хлопців. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано і розгублено.
В саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами заклопотано і невдоволено гуде джміль.
Жора підвівся з землі, обтрусив пісок з колін і, випрямившись, хрипкуватим зривистим голосом промовив:
– Що ж, знайомтесь. Це Таня. Моя сусідка. Тільки… підійдіть, хлопці. Вона… не встає. Вона… в гіпсі лежить. Другий рік уже. У неї хвороба хребта. Тепер їй всього місяць лежати лишилось. Потім вона встане і все буде нормально. А поки що… їй, звичайно, нудно лежати весь час, ну і…– Жора почервонів, – я її розважаю.
Хлопці мовчали.
Визнаєте, є такий вираз–"хотілося провалитись крізь землю". Дуже влучний вираз! Можливо, вперше в житті хлопці відчули, що він означає. їм хотілося саме провалитись крізь землю від ніяковості і пекучого сорому. Та ба! Вони не могли нікуди сховатися. І хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем квітучого бузку, познайомилися з Танею і по черзі потиснули її маленьку худу руку.
А Вовка Вовченко, капітан футбольної команди і найавторитетніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:
– Взагалі, ми… випадково сюди потрапили. Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде… з технічних причин.
ПОМСТА
Наша компанія – це Аба, Вітька-Пузатий, Пантя, Васько-Губа, Костик і я.
Мене звуть Вітька, так як і "Пузатого". Та називають мене всі – "Рудий". По-перше, щоб не плутати з "Пузатим", по-друге, тому що я справді рудий, – як вогонь.
Крім рудого волосся, нічим особливим я не виділяюсь. Я звичайнісінький худий, слабосилий п’ятикласник, яких багато.
Аба– грек, син шевця – зовсім інше діло. Аба – силач. Він дванадцять раз вижимає іржаву рейку, що лежить біля ящика для сміття. Я цю рейку ледь-ледь вижимаю два рази.
Та все-таки мені здається, що я не найслабший. По-моєму, слабший за мене Васько-Губа. Він високий, сутулий. Довгі руки ледве не по лікоть виглядають з рукавів. Ніс приплюснутий, очі маленькі, сонні якісь, рот до вух, губи товсті і нижня завжди випнута вперед. Ця губа і була причиною його прізвиська. Ходить Васько повільно, човгаючи ногами, говорить, розтягуючи слова, і завжди до всього байдужий… "А-а-а… Я не хочу! А-а-а… Навіщо?"
… Був тихий осінній вечір. В ясному темносиньому небі миготіли зорі, світив холодний місяць і тяглися на південь зграї перелітних птахів. Двірники згрібали шурхотливе жовте листя в купи, підпалювали його, і густий, синій дим, приємно і гіркувато пахнучи, стовпом здіймався до неба і розтавав там у бездонній синяві. І здавалось, що все небо заповнене цим гіркуватим димом і що зорі кліпають від того, що дим їсть їм очі. Було дуже тихо, холодно і приємно.
Ми сиділи просто на холодному асфальті навкруги купи палаючого листя і півголосом розмовляли. Говорили про подвиги, про те, як би це було чудово – зробити що-небудь по-справжньому героїчне і що для цього треба. І всі зійшлися на тому, що для цього, в першу чергу, потрібні сміливість, сила і спритність.
Запанувало мовчання: кожен думав про себе – чи є в нього ці якості.
І Аба сказав:
– Взагалі… якби, звичайно, довелося… Я б, напевно, зміг, по-моєму…
– Жвичайно, – захлинувшись, зразу підхопив шепелявий Пантя. – Ти жміг би! І я! А що?! Жмогли б! А ось Губа – ні. Факт. А що?
Всі подивились на Васька-Губу. У мене одлягло від серця: правду кажучи, я дуже боявся, щоб у цю хвилину не звернули уваги на мене – я не зовсім вірив, що здатний на подвиг.
Губа почервонів і одвернувся:
– А-а-а…
– Ось тобі і "а-а-а"–сказав Вітька-Пузатий.
– Ех ти… – Костик запнувся, шукаючи міцного слівця. – Ех ти… тарган губатий. Навіть слова на свій захист сказати не можеш.
– Да, Губа! Відверто кажучи, слабак ти, – сказав Аба.
– Жвичайно, жвичайно, – знову зашепелявив Пантя. – Такий шлабак, прошто штрах! Йому навіть Рудий надавати жможе. А що?! Факт!
– Точно! Рудий йому надає. Ха-ха! – підхопив Вітька. – Ану спробуй, Рудий, ану дай йому! Стукнись з ним для інтересу!
Від цих слів у мене похололо в животі і потемніло в очах. Битись я завжди боявся, не вмів і не любив. До того ж Губа був майже на голову вищий за мене. І за віщо я повинен його бити? Дурниця якась!
– Що, злякався? – дивлячись мені прямо в очі, запитав Аба.
– Жлякався, Рудий?! – повторив за ним Пантя.
"Невже я справді боюсь? – промайнула в мене думка. – Ось тобі й подвиг! Засміють тепер хлопці!"
– Та ви легенько, так лише, щоб дізнатись, хто дужчий! – під’юджував Вітька.
І раптом всередині у мене щось обірвалось – я наважився. Будь-що-будь! Не можна ж допустити, щоб хлопці думали, що я боягуз.
Я підскочив до Губи і з розмаху тицьнув його кулаком в лице. Не влучив – він вчасно підставив лікоть.
Я знову тицьнув і знову промахнувся. Не вмів я все-таки битись.
– Так, ще, ще, сміливіше! Ех, Губа, слабак. Ось тобі зараз Рудий дасть! – чулось навкруги.-Молодець, Рудий! У вухо його, у вухо! Не бійся!
Губа відмахувався від мене, як від настирливої мухи. А мені все не вдавалося стукнути його як слід. Нарешті я розійшовся, підскочив і, заплющивши очі, вдарив його головою в груди. Він обхопив мене руками, і ми покотилися по землі.
І тут сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, починаючи бійку.
Губа спокійнісінько підім’яв мене під себе, сів зверху і, схопивши рукою мій рудий чуб, почав товкти носом в асфальт, приказуючи:
– А будеш лізти? Будеш лізти? Я тебе займав? Я тебе займав?