Але потім Пашка звик до інвалідів. Їх з часом ставало все більше й більше. Була перша світова війна. Десь далеко, на заході, невідомо для чого й чому, люди вбивали й калічили один одного. По вулицях Києва ходили юрби обідраних і голодних біженців з Польщі. Біля хлібних крамниць стояли довгі черги київської бідноти.
А на Хрещатику прогулювались нафарбовані дами в довгих пишних платтях і товстощокі панки з вусиками. З дверей кабаре "Розовый крокодилъ" лунали п’яні вигуки і весела легка музика. Там "При участии конферансьє Алексеева" йшла нова програма: "Сплошной скандалъ". А навпроти – "кинотеатр А. А. Шанцеръ" показував художню постановку картини "И сердцемъ, как куклой, играя, он сердце, как куклу, разбилъ".
Хрещатик веселився.
Пашці доводилося в один і той же день лагодити солдатські черевики, подерті нашляхах війни, і панські туфлі, протерті на танцях у Купецькому зібранні.
І хоча ставити набійки на панських туфлях було неважко, а з солдатськими черевиками, які розлазились під руками, доводилось дуже довго морочитися, – Пашка чомусь з більшою охотою лагодив саме це, здавалося б, безнадійне дрантя, відчуваючи при цьому якесь дивне задоволення.
І схилившись над роботою, Пашка часто думав: чому це так? Чому життя таке незрозуміле і жорстоке? Чому в той самий час, коли одні страждають і гинуть, інші безтурботно веселяться і радіють? Невже це справедливо? Невже так має бути завжди? Але чому? Чому?..
Невимовна відраза і ненависть до цього несправедливого життя закипала в Пащиному серці, і він щосили бив молотком по підошвах тендітного панського взуття, зганяючи на ньому свою безсилу лють. Та хіба воно могло відчути!..
А майстер Іван Семенович дивився на Пашку і думав: "Старається хлопець!"
* * *
Одного разу хазяїн сказав Пашці:
– Паняй навпроти, до Самоненка, нехай віддасть целковий, що за набійки винен. Чого тягне, вже цілий тиждень минув. Скажи, хазяїн требує.
І Пашка пішов. Хазяїн книгарні Самоненко сидів за прилавком, читав якусь книгу і пив чай з великої кварти. Він був зовсім лисий, червонощокий, з сивими молочнобілими вусами і такими ж сивими бровами. Брови були густі, волохаті, і здавалося, що з якоїсь дивної помилки над очима Самоненка ростуть такі самі вуса, як під носом. А очі були живі, веселі і якісь зовсім не старечі.
Пашка, запинаючись, передав слова хазяїна, Самоненко відклав книгу, звів свої дивні брови і, весело дивлячись на Пашку, сказав:
– Ти ба! Сумний факт!.. На жаль, немає в мене зараз целкового на господарстві. Але я сьогодні ж дістану і віддам. Так і передай хазяїнові. Сьогодні ж віддам. Хай не хвилюється.
Хоча говорив старий спокійним жартівливим тоном, йому, очевидно, було все-таки незручно, що грошей у нього немає. І, щоб приховати цю незручність, він почав з Пашкою розмову: як звуть, скільки років, чи давно працює, де батьки…
Пашка відповідав коротко і неохоче – він не любив цих безглуздих ввічливих розпитувань. Дуже часто відвідувачі, коли їм доводилось чекати замовлення, ставили Пашці всі ці питання. Спочатку Пашка охоче відповідав, задоволений тим, що на нього звертають увагу і цікавляться його долею. Та згодом впевнився, що питається все це просто від нудьги, щоб згаяти час, і що відвідувачі зовсім байдужі і до нього і до його нещасливої долі. Пашка зненавидів ці розмови.
І зараз йому хотілося швидше піти. Але було щось в голосі старого незвично щире, лагідне й привітне. І це стримувало Пашку.
А старий дивився на згаслі сумні очі хлопчика, на сіре, хворобливе обличчя, що майже не бачило сонця, на худі згорблені плечі – і якась незрозуміла ніжність хвилею підіймалася в серці старого.
Може, згадав він своє далеке дитинство, а може, малого онука нагадав йому чимось Пашка… Хто знає!..
І коли Пашка вже повернувся, щоб іти, Самоненко раптом дуже просто, немов були вони давні знайомі, сказав:
– Стривай, хлопче. Знаєш… приходь увечері до мене – в гості. Чайку поп’ємо, побалакаємо. Приходь.
Пашка недовірливо і якось навіть злякано глянув на старого. Ніколи в житті його ще ніхто не запрошував у гості. Може, старий глузує, насміятися хоче?.. Ні, очі його дивилися серйозно і щиро.
І Пашці раптом стало весело і тепло на душі. Він соромливо посміхнувся й притьмом вибіг з книгарні…
Пашка ніяк не міг дочекатися вечора. Він старанно начистив свої благенькі чоботята – вони аж сяяли від блиску. Зашив суровою ниткою дірку на рукаві. І довго відмивав піском у крижаній воді почорнілі зашкарублі руки…
А коли робота закінчилася і всі пішли, замкнув майстерню і, обережно ступаючи, щоб не забруднити чобіт, почимчикував до старого. Відчинив двері і нерішуче зупинився на порозі.
Самоненко був не один. Біля прилавка стояла висока, струнка і дуже красива дівчина в чорному платті. Побачивши Пашку, Самоненко якось дивно перезирнувся з дівчиною і щось швидко сховав під прилавок.
– А-а, це ти!.. Гм… Знаєш, синку, не пощастило нам з тобою. Зайнятий я зараз. Та й… іти мені треба. Отже, доведеться відкласти…
У Пашки на очі набігли сльози – так боляче і прикро стало йому. Даремно він радів і сподівався!
Самоненко, мабуть, помітив це.
– Іч, як негарно вийшло… Що ж нам придумати?.. Може, книжку тобі дати? Ти читати вмієш? Ну, от і чудово. Що ж тобі дати? – старий окинув поглядом полиці з книжками. – Ага, ось. Якраз для тебе. Тільки гляди не забрудни і не порви, книжки – це, брате, дуже цінна штука. Прочитаєш – принось. Тоді й чайку поп’ємо. Ну, бувай здоровий.
Пашка вийшов на вулицю і побрів через дорогу. На душі в нього було важко. Як не хотілося з світлої, затишної і теплої книгарні повертатися в сирий, темний підвал – в холодну, тужливу самотність. Що Пашці ця книжка! Хоча Пашка й уміє трохи читати (підмайстер Степан знічев’я навчив його грамоти), але ніколи не читав книжок і не хоче читати. Що в тих книжках? Брехня одна. Якось Степан розповідав одну книжку – про злидаря, що оженився на графині і сам став графом. Дурниця якась. Отак би й вийшла графиня за злидаря!
Пашка запалив свічку, поклав голову на руки і, втупившись у вогник, задумався. Хотілося плакати. Але Пашка не вмів плакати.
Книжка лежала на ослоні, біля свічника – невелика, тоненька, в сірій паперовій обкладинці. Пашка байдужим рухом підсунув її до себе і прочитав заголовок: "Антон Чехов. Ванька. Рассказ". Потім розгорнув першу сторінку і без всякої цікавості, по складах почав читати.