Засуджений поклав голову на ложе, і вигляд він мав сумирний; солдат уже заходився обтирати машину сорочкою засудженого. Офіцер підійшов до мандрівника, який, ніби щось запідозривши, ступив крок назад; але офіцер узяв його за руку й потяг убік.
— Хочу сказати вам кілька слів конфіденційно, — промовив він. — Ви ж бо дозволите?
— Звичайно, — відповів мандрівник, слухаючи з опущеними очима.
— Це судочинство й така страта, бути свідком якої вам випала щаслива нагода, тепер у нашій колонії не має жодного відвертого прихильника. Лише я виступаю на їхній захист і водночас на захист спадщини колишнього коменданта. Про подальше вдосконалення цього судочинства мені тепер і думати зась, усі свої сили я кладу на збереження того, що є. Поки жив попередній комендант, у колонії було повно його прихильників; сила переконання, яку він мав, почасти властива й мені, одначе влади його я не маю, анітрохи; тому його прихильники зачаїлися, їх ще багато, але ніхто з них у цьому не зізнається. Якщо ви сьогодні, тобто в день страти, зайдете до чайної і прислухаєтесь до розмов, то почуєте, либонь, тільки двозначні натяки. То все — прихильники коменданта колишнього, але при нинішньому з його нинішніми поглядами мені з тих прихильників пуття ніякого. Тож я питаю вас: невже через отакого коменданта з його жіноцтвом, під п'ятою якого він ходить, оця справа всього життя, — він показав на машину, — має пропасти? Хіба можна таке допустити? Навіть коли ви — чужоземець і приїхали на наш острів усього-на-всього на кілька днів! А гаяти часу не можна, проти мого правосуддя тут щось замишляють; у комендатурі вже збирають якісь наради, й мене на них не запрошують; навіть цей ваш візит, як на загальну ситуацію, мені видається досить показовим; самі бояться й посилають спершу вас, чужоземця… А як зовсім по-іншому відбувалася страта в минулі часи! Уже за день до виконання вироку всю долину заповнювали люди; всі сходилися лише задля такого видовища; рано-вранці з'являвся комендант зі своїми паніями; весь табір будили фанфари; я доповідав про цілковиту готовність; усе товариство — не прийти не мав права жоден високий чиновник — розташовувалося навколо машини; оця купка плетених крісел — жалюгідні рештки тих часів. Свіжоначищена машина виблискувала, перед виконанням вироку я майже щоразу брав нові запасні частини. На очах у сотень людей — глядачі стояли навшпиньках аж до отих он пагорбів — комендант власноруч укладав засудженого під борону. Те, що тепер доручають робити простому солдатові, належало до почесних обов'язків голови суду, тобто мене. І ось страта починалася! Жоден розлад не порушував роботи машини. Дехто на неї вже й зовсім не дивився, а лежав із заплющеними очима на піску; усі знали: нарешті настав момент справедливості. У тиші було чути лише стогін засудженого, притлумлений повстю. Нині машина вже не в змозі видавити із засудженого такий глибокий стогін, щоб його не заглушила повсть; а тоді із зубців-пер борони скрапувала їдка рідина, яку тепер застосовувати забороняють. І ось наставала година! Годі було задовольнити прохання всіх тих, хто хотів подивитися на дійство зблизька. Комендант розважливо давав вказівку пропускати наперед дітей; сам я, з огляду на мої обов'язки, завжди мав можливість лишатися поблизу машини; частенько я сидів он там навпочіпки й у кожній руці тримав по маленькій дитині. Ох, як же всі ми намагалися піймати на змученому виду момент просвітління, як підставляли свої обличчя сяєву тієї нарешті досягнутої й уже згасаючої справедливості! Ото були часи, друже мій!
Офіцер вочевидь забув, хто перед ним стоїть; він обійняв мандрівника й поклав йому на плече голову. Мандрівник непомалу розгубився й терпляче поглядав поверх офіцера. Солдат почистив машину й на завершення витрусив з бляшанки в миску рештки рисової каші. Щойно засуджений, який, здавалося, вже цілком оговтався, це завважив, він одразу потягся язиком до каші. Солдат раз у раз його відтручував (кашу мали залишити, мабуть, на пізніше), однак поводився, певна річ, теж непристойно, бо запускав у кашу свої брудні руки й запихався нею на очах у зголоднілого засудженого.
Офіцер хутко опанував себе.
— Я не хотів вас розчулити абощо, — сказав він. — Я розумію, пояснити тепер, як воно було за тих часів, неможливо. А втім, машина й далі працює і промовляє сама за себе. Вона промовляє за себе, навіть коли стоїть у цій долині сама. І насамкінець мертве тіло зрештою щоразу так само незбагненно плавно падає в яму, хоч її, на відміну від тих часів, уже й не обліплюють зусібіч, як мухи, сотні людей. Тоді нам навіть довелося поставити навколо ями міцний бар'єр, тепер його давно вже знесли.
Мандрівник, намагаючись сховати від офіцера очі, знічев'я крутив на всі боки головою. Офіцер подумав, що того дивує пустка в долині, тому схопив гостя за руки й, тупцяючи круг нього, щоб перехопити його погляд, спитав:
— Чи ви бачите цю ганьбу?
Але мандрівник мовчав. Тоді офіцер вирішив на хвильку дати йому спокій; розставивши ноги й упершись руками в боки, він німо втупився в землю. Та потім підбадьорливо всміхнувся до мандрівника й промовив:
— Учора, коли вас запрошував комендант, я стояв неподалік. Я чув те запрошення. Я коменданта знаю. І відразу зметикував, навіщо він вас запрошував. Хоча влади у нього й достатньо, щоб виступити проти мене, однак на це він поки що не зважується й хоче, мабуть, запастися вашою думкою про мене — думкою авторитетного чужоземця. Він усе добре розрахував; ви тут, на острові, другий день, колишнього коменданта, його думок і намірів не знали, вас сковують суто європейські уявлення і сприйняття, можливо, ви — принциповий супротивник смертної кари взагалі й такого механізованого її виконання зокрема; крім того, ви бачите, що страту ми здійснюємо не публічно, в жалюгідній обстановці, на вже трохи несправній машині… То хіба все це вкупі — так міркує комендант — не дає підстав сподіватися, що мого методу ви не схвалите? А коли ви його не схвалите, то — я й далі міркую, як комендант, — про це не мовчатимете, адже ви, певна річ, не зрадите своїх переконань, випробуваних часом. Ви, звісно, знайомі з багатьма своєрідними звичаями в багатьох народів і вмієте ці звичаї поважати, тож ваші висловлювання проти такого методу будуть, либонь, не такі категоричні, якими вони були б, можливо, у вас на батьківщині. Та це комендантові й не потрібно, анітрохи. Досить лишень якогось необережного, мимохідь сказаного слова. І зовсім не конче, щоб воно відповідало вашим переконанням, — головне, щоб воно формально відповідало його бажанню. А в тому, що він почне вас розпитувати, вдаючись до всіх своїх хитрощів, — у цьому я не маю сумніву. А його панії сидітимуть кружка, нагостривши вуха; ви, наприклад, казатимете: "У нас судочинство влаштовано не так", або: "У нас звинуваченого, перше ніж ухвалювати йому присуд, спочатку допитують", або: "У нас, крім смертного вироку, є й інші види покарань", або: "У нас тортури були тільки в середньовіччі". Усі ці зауваження слушні, й для вас вони самі собою зрозумілі — такі собі безневинні зауваження, які не стосуються мого методу. Але як сприйме їх наш комендант, ця добра душа? Я вже бачу, як він різко відсовує стільця й поквапно виходить на балкон; бачу, як услід за ним вибігають його панії, й чую його голос — панії називають цей голос громовим, — і цим голосом комендант промовляє: "Великий дослідник західного світу, уповноважений вивчати судовий устрій у всіх країнах, щойно заявив, що наше судочинство, яке ґрунтується на давніх звичаях, негуманне. Після цього висновку такої знаменитої людини я, певна річ, не можу й далі миритися з нашим судочинством. Отож віднині наказую…" І таке інше. Ви пробуєте втрутитись, ви ж бо не казали того, що він вам приписує, не називали мого методу негуманним, навпаки, на ваше глибоке переконання, це — судочинство щонайгуманніше й найбільшою мірою гідне людини; крім того, ви в захваті й від усієї цієї машинерії… Та де там, пізно; ви навіть не маєте змоги вийти на балкон, де вже повно паній; ви хочете привернути до себе увагу, хочете заволати, але одна з тих паній своєю ручкою затуляє вам рота, а сам я і творіння колишнього коменданта, пиши, пропали.