— Та пустіть ви свою Хіврю на сальтисон і ковбасу-кров'янку!
Тоді Хома Ясенюк відвернувся від Лукії й подався мовчки геть, як оце й ниньки зробив...
Так уже повелось, що про всякі новини розказує своїй Хіврі. Є люди, які люблять гомоніти самі з собою, або з чотирма стінами, або з роботою своєю розмовляють. Скажімо, рубають дрова — розмовляють із сокирою та колодою; підгортають картоплю — гомонять із сапою та корчем; печуть хліб — перемовляються з тістом і вогнем у печі. Хома Ясенюк людина замкнута, він не з кожним односельцем встряне до балачки, вуста йому часто замуровані. А от перед Хіврею й душу виливає, й сповідається.
— Ти тільки послухай, Хівре, що мені радить ота сусідка,— ставлячи ввечері корито перед льохою, гомонить старий.— Радить, аби проміняв тебе на молоду льоху. А хіба воно тепер мені на умі? То раніше, при живій бабі, тримав одну льоху, потім другу, третю, кожна поросилась, від кожної був набуток і прибуток, а тепер, Хівре, що? Й не дорікаю, ще не маєш охоти за кнурами, а тільки не відмовлюсь від тебе. Вже не хочу ніякого твого приплоду, як би справився з приплодом? Авжеж, літа вже не ті і в тебе, і в мене.
Льоха, виївши корито вареної картоплі та вихлебтавши пійло, вкладається на бік, сито рохкає. Хома Ясенюк залазить у саж, чухає свиню між вухами, чухає шию, далі запалий бік, здухвину — тут сало наче аж просвічується, наче аж горить кров'яними жилками. Хівря вдоволено рохкає, очиці її сонно заплющуються, рохкання обертається на сопіння, свиня вже спить, і тоді хазяїн обережно, щоб не розбудити, вилазить із сажа...
Наступного дня гомонить із Назаром Сторчаком, трактористом, що живе в сусідах, а зараз ось стоїть у леваді з вудкою й хоче зловити щось у заболоченій річечці. Назар завжди знав тільки дві речі: трактор і рибу. Коли він не орав, то ловив рибу, а коли не ловив рибу, то орав. Тому завжди його можна було побачити або в полі, або край річки. Собою вдався жилавий і худий, мов сириця, а на жовтому вилицюватому обличчі жовтаві очі видавались грудочками живого болю, такі це були стражденні очі.
— Тепер худобу не тримають,— гомонів старий.
— Нащо мені худоба? — кривився Назар.— У мене є трактор, мене годує трактор, а не худоба. Мав би я корову, так? Її треба доглядати, так? А вона ж мене хіба догляне й прогодує? Ні. А трактор прогодує. Отже, корова тепер нерентабельна.
— Свиней тепер тримають менше...
— Раніше як? — озивався вмить Назар.— Селянська родина жила на салі. Восени, зимою, весною, літом — сало й сало. Коли є сало — ти живий і ситий, а коли немає сала — ти голодний. Тепер нема філософії сала, то й свиней менше. Все залежить від філософії, так?
— Та чи свиня вже такий хомут на шию?
— Хомут,— сипав горохом скоромовки Назар Сторчак.— От у вас свиноматка Хівря. Хомут. Коли взяти вік, скільки живе свиня, то вже мала б здохнути. А не здихає, бо догляд має такий, як у капіталістичному суспільстві людина не має. Не заколете — сама здохне завтра чи позавтра, пом'янете моє слово. Я вас розумію, Хомо Варивоновичу, що не хочете колоти льоху. Я все розумію, як ніхто.
— Га?
— А візьме й здохне, тоді що? Може, від Хіврі якась пошесть піде, то вліпить вам штраф районна санепідстанція. Життя в льохи не вічне...— Він спритно витягнув з води карасика й сказав:— А вихід є! Якщо не хочете, щоб здохла...
— Га?
— Можна й не колоти, можна по-благородному, як у людей.
— Як, Назаре?
— Не колоти, як свиню, а з рушниці встрелити, по-благородному.
Хома Ясенюк стояв, наче вражений громом із ясного неба. Далі, не кажучи й слова, потягнув ноги з левади. Пряжило сонце, щебетало птаство, зеленіли буйною повінню городи, а в старого стояла сльоза в очах. Напівзасліплений сльозами, він нічого не бачив. Причвалав на обійстя, опинився в хліві. Хівря, лежачи в сажі, зустріла хазяїна збадьореним рохканням, і тієї ж миті сльози градом покотились по обличчю. Нагнувся, гладив льоху й плакав так, як за малою дитиною.
— Весь світ проти тебе,— вимовляв неслухняними губами,— всі проти тебе...
Згодом, повертаючись від річки зі шворкою дрібненької риби в руці, Назар Сторчак побачив згорблену постать старого на порозі хліва й, зупинившись, поспитав голосно:
— То що, дідуню, надумали?
— Га? — повернув той сиву голову на тонкій, як мотузок, шиї.
— Дробовик у мене є, добре стріляє. Хоч на зайців і лисиць не ходжу, а справний. За роботу поставите півлітру, більше не вип'ю.
Старий слухав мовчки.
— То Петро Князь розсядеться за чаркою та свіжиною, мов у кума на іменинах, а я ж не колій, просто хочу пособити вам по-сусідському. Самі й не надякуєтесь потім, Хомо Варивоновичу.
Старий непорушно завмер у рамі дверей і слухав.
— То я прийду,— сприйняв сусіда його мовчання за згоду.— Готуйтесь.
Коли за якийсь час Сторчак повернувся на обійстя з двостволкою, трохи винувато всміхаючись (тільки очі зоставались двома невсміхненими жовтими грудочками болю), старий і далі човпів на порозі хліва, мов привид.
— Зарядив на дикого кабана,— підступаючи ближче, мовив Назар.— Хоч ваша Хівря й свійська свиня, домашня, можна сказати, але на свійських свиней дробу не випускають.— А що старий не озивався, вів далі:— Рушницю тримаю в скрині, а скриню замикаю, бо знаєте, всяке може трапитись, краще гріха постережись. Є такі мисливці, що тримають зброю на видноті, чіпляють на стіну, я не з таких.
— А що скаже сільрада? — раптом спитав Хома Ясенюк.
— Сільрада? Про що? — здивувався Сторчак.
— Колоти — це одне, дозволено, а стріляти — зовсім друге, тут сільрада не мовчатиме.
— Як не мовчатиме? — не міг второпати сусіда.
— Стріляти — це вбивство,— кліпав очима старий.— Як сільрада подивиться?
— Дідуню, та ви бузини об'їлися,— зареготав Назар.— Яке діло сільраді до свині?
— Може мати.
— До вашої Хіврі?
— До Хіврі.
— До свині Хіврі? — допитувався Назар, мовби сумнівався, що вони говорять про одну й ту саму льоху.— До вашої свиноматки?
— Може мати діло,— вперто бубонів старий.
— Ви серйозно?
— Чи я б обманював тебе...
Сторчак склав губи курячим гузенцем і свиснув.
— Скільки вам років, дідуню?
— Га? Забулось...
— Воно й видно, що забулось.— Він переклав рушницю з долоні на долоню, прицілився в яблуню, потім повільно перевів стволи на стовбур ясеня, прицілився у верхівку. Проте не вистрілив. Дістав набої з магазина, сховав до кишені.— Бувайте, дідуню!