А далі, далі…
Моторошно було думати… Кабінет міністерства… Аж скрикнула: "Ох, не ррраздражайте грудь мою больную…"
Моторошно, але як солодкоприємно мріяти!
Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з довгоносиком, пустив справу на самоплив…
І от наслідки!
Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її власної…
І от тегер вона теж мусить загинути…
Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, чекаючи, коли вона вийде з води.
— Так не буде ж потвоєму, довгоносе! — скрикнула кар'єра.
Пірнула і не виринула… Втопилася…
Витягли тіло кар'єрнне із ставка тільки через три дні.
Поховали утоплену кар'єру разом з останками її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та губною помадою.
Похорон був дуже скромний. Музики не було.
Тільки пригравав на гребінці зав худ місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною посівною заявив:
— Як почую під час весняної сівби баян, я з тебе самого гармонію зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай!
Однуоднісіньку промову виголосила кар'єра головного агронома з сусідньої МТС. Та це була не промова, а похоронне голосіння:
— Ой подружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку, зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам та не присовітувала, як сама робила… Та ховалися б ви, як і я, від того довгоносика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та перескакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кінний, а з кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з гексахлораааном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з пляшками та з банками… Та збирали б того довгоносика по карбованцю за кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися… І були б ви тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі, прощавайте, мої дорогенькі! Земля вам пу…
Не могла, бідолашна, вимовити всього слова "пухом", — розридалася…
Так і пішли загиблі кар'єри в могилу з чудернацьким побажанням:
— Земля вам пу…!
Нічого не зробиш: "пу", так і "пу", — так і буде! Позалишалися їхні шефи сиротами. Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу, — все-таки в парі якось веселіше.
* * *
Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким сумом не промовити:
Нема сумнішого нічого в світі,
Як довгоносик поїсть цукрові буряки!
Хоч немає рими, та зате є правда!
ДЗВОНАРІ
І
Дррр! (Пауза). Дрррр! (Пауза)… Дрррр! Це дзвонить телефон.
— О господи! Знову! — це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку: — Ну?!
Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку:
— Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаю!
Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає:
— Ну?!
Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку на телефон.
— Показилися! — бурмоче заклопотана людина.
— …Дррр!
— Ну?! — взявши трубку, запитує знову та сама людина. — Пробачте, я вас слухаю!
— … Ні, не перебили! Я сам перебив!
— …Дррр! Дррр! Дррр!
II
Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о дев'ятій годині вранці.
Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити.
Це людина розумової праці…
Ну, от, значить, рівно о дев'ятій годині ранку людина сіла за стіл… Раптом:
Дрррр! — телефон.
Відповівши на перший дзвінок, людина розгортає справи, читає.
— Дрррр!
— Я вас слухаю!
Після п'ятнадцятого "дррр!" людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не "я вас слухаю", а "ну?!", потім, схаменувшись, поправляється: "Пробачте, не "ну?!", а я вас слухаю!"
Після сімдесят п'ятого "дррр!" людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить "ага!", бере телефонну трубку і каже:
— Ви мене слухаєте?
Після сто одинадцятого "дррр" відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:
— Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати!
Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:
— Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло.
Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зеленокучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці.
Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають…
Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона. могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:
— Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали!
III
А які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?
Перші дзвоники, з дев'ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін.
Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими "наводящими" фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а простотаки дисциплінарний восторг!
— Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок аніні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками!
Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову:
— На все! Подзвонюйте!
…Частенько просять розв'язати такі складні й принципові питання:
— У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати?